8.

Емілі.

Я страшенно втомилася. Цей день здається нескінченним, а зараз ще навіть не вечір.

Я дуже хочу їсти, просто вмираю з голоду. Але готівки в мене зовсім немає, я не звикла носити її при собі, а моя банківська картка виявилася заблокованою! Ще в клініці я спробувала купити шоколадного батончика в автоматі в холі, але автомат не прийняв мою картку! Дякую тобі, татусику. Не знаю, як ти це провернув, але дуууже дякую!

Отже, станом на зараз я майже повністю залежу від цієї рептилії, яка, за її словами, в цей момент везе мене додому. Дім…Яке смачне, щемляче, тепле слово, особливо для того, хто свій дім остаточно втратив.

Цікаво, який будинок ця рептилія називає своїм домом? Мабуть, це купа бетону та скла, зліплена польотом дизайнерської думки в надсучасний куб, сірий та холодний, як і його власник.

Чесно кажучи – мені все це байдуже. Яким би не був його будинок, сподіваюся, в ньому знайдеться окрема кімната для мене? Це було б добре з’ясувати заздалегідь.

- Я можу розраховувати на власну кімнату у твоєму будинку? – запитую майже ввічливо.

- Ні.

Ні? Що значить «ні»?!

- Будиночок для гостей? Сарай для садового інвентарю? Мені байдуже, що! - я заводжусь, потроху підвищую голос.

- За контрактом ми зобов’язані жити в одній кімнаті.

Ну на цей раз це вже моє НІ!

- Нізащо! Я не стану з тобою жити! Нехай мене одразу четвертують! – я вже майже кричу.

- Як хочеш, - все така ж помірно тиха та абсолютно байдужа відповідь.

Дідько! Мені не можна з ним жити хоча б тому, що я коли не будь його вб’ю. Наприклад, зараз. Як можна бути таким…порожнім?! Він людина взагалі?! Якась оболонка без почуттів та емоцій. Бридкий тип, навіть зовнішність його не рятує.

- Слухай, тобі що, зовсім наплювати на те, що відбувається?! На цей дебільний контракт, на все це «ми зобов’язані» та «ми повинні»?

- Ні, мені не наплювати.

- І це все?

- Так.

Ну нічого собі! Я ніколи таких людей не зустрічала, навіть в книжках про таких не читала. Якомусь краєчку моєї  свідомості навіть стає цікаво, як ця рептилія проявляє свої емоції. Ну, як цікаво? Чисто з наукової точки зору, звичайно.

Щойно я відкриваю рота, щоб ще раз повторити, що не збираюся спати в одній кімнаті з цією істотою, як наша машина сповільнюється та повертає до величезних металевих воріт, високих, міцних на вигляд, але дуже красивих завдяки майже казковому малюнку із кованих сталевих квітів, листя та переплетених ліан. Навколо ділянки тягнеться височенний(інакше і не скажеш) парканіще, суцільно повитий якоюсь рослиною(на жаль, я не дуже на них розуміюся).

Ворота автоматично відчиняються, і наша машина продовжує рухатися, шурхочучи шинами по гравійній дорозі. Ми проїжджаємо невеликим, але дуже красивим садом з квітковими клумбами, рівно підстриженими кущами та різноманітними деревами. Я просто в захваті від цієї дивної краси! Навіть мій голодний шлунок на кілька хвилин перестає буркотіти. Скажу чесно: такого чудового саду я ніколи в житті не бачила, ні в реальності, ні в Instagram чи Pinterest.

Я повертаю голову в інший бік і нарешті бачу дім. Він…чарівний. Це, безумовно, дуже стара двоповерхова будівля з червоної цегли, їй, мабуть, понад сто років. Багато великих білих вікон роблять вигляд будинку свіжим та ошатним. Мабуть, саме такий будинок уявляєш, коли чуєш вислів «затишний дім».

Сказати, що я здивована – це нічого не сказати. Як в людини без душі може бути такий душевний дім?! Як можна жити серед такої краси та не перейнятися нею?

Машина зупиняється перед парадним входом будинку. Раптово важкі масивні дерев’яні двері відчиняються, і на великий ганок повільно виходить літній чоловік у чорному фраку. Я вже не знаю, чого мені очікувати далі. Може зараз слідом за ним із будинку вийде Рапунцель. Або з неба на коричневу кришу приземляться санчата Санта Клауса.

Олівер глушить двигун та виходить з автівки. Мені нічого не залишається, як вийти слідом за ним. Ми підходимо до чоловіка у фраку, який трохи схиляє перед нами голову, а потім по черзі вітається.

- Містер Бішоп! Місіс Бішоп!

Знов. Ну що ж це таке! І звідки він взагалі знає, хто я?!

- Ще ні, Реджинальд. Ми ще не одружені.

- Оу, вибачте мені, будь ласка, - чоловік трохи ніяковіє, але за кілька секунд знов щиро посміхається мені. -  Я маю честь вітати міс в цьому будинку. Сподіваюся, Вам буде тут зручно та затишно.

Я зітхаю.

- Дякую. Звіть мене просто Емілі.

- Так, міс Емілі, матиму за честь.

- Це Реджинальд Батлер, дворецький в цьому будинку, - рептилія на диво розговорився. 

- Вже сорок п’ять років, якщо дозволите мені додати. Я мав честь працювати тут ще за життя Вашого діда.

- Так. Містер Реджинальд – частина моєї сім’ї.

Не знаю, для кого була сказана остання фраза, але я запам’ятала цю інформацію. Виявляється, рептилія може проявляти деяку ступінь прив’язаності.  Цікаво.