7.

Емілі.

Нарешті я покидаю будівлю юридичної контори та виходжу на вулицю. Мене обіймає той самий теплий сонячний день, що й пару годин тому. Це те ж саме місто. Тими самими вулицями їдуть ті ж машини, по тротуарах гуляють ті самі люди. Та і я зовні така ж сама, що й була. Лише моє життя змінилося настільки, що я зараз і не знаю, з якого боку до нього підступитися.

Я тримаю у долоні ключі від моєї червоної автівочки, але не бачу її на стоянці на тому місці, де її залишила. Невже її також відправили на смітник разом зі всіма моїми речами?

В мене вже немає сил на прояви злості чи невдоволення. Я відчуваю спустошення та величезну порожнечу. Такою самотньою, як зараз, я не була ще ніколи в своєму житті. У мене в серці діра розміром з місяць, а за нею, здається, темна матерія, яка поглинула все, що в мене було.

Я зневолі зупиняюся, бо не розумію, куди мені тепер йти. Кроки, що весь цей час лунали позаду мене, трохи сповільнюються, потім оминають мене, і я бачу спину мого клятого нареченого, який підходить до великої чорної автівки бізнес класу( Аліша, напевно, знає, якої марки це авто), на ходу знімає машину з сигналізації, відчиняє пасажирські дверцята та вичікувально дивиться на мене. Чи крізь мене – біс його розбере.

Щось мені пригадується: здається, за контрактом зараз ми повинні їхати до медичної клініки. Не розумію, навіщо взагалі проходити це повне медичне обстеження. Я сподіваюся, таточко не планував по завершенню контракту відправити нас у космос?

Підходжу до автівки рептилії. Він стоїть так само нерухомо та чекає, поки я всядуся на пасажирське сидіння. На обличчі – повна порожнеча, не зрозуміло, що він там собі зараз думає. Здається, у бампера його автівки більше емоцій, ніж у цього боввана. Хоча, як на мене, це навіть на краще. Нехай він взагалі мовчить. Я не маю жодного бажання з ним спілкуватися ні зараз, ні надалі.

- Я сама вмію відчиняти собі двері, - шиплю, порівнявшись з ним. Він розгортається та йде на водійське місце. Я тим часом дуже гучно ляскаю передніми дверима, а потім відчиняю задні двері та всідаюся в машину.

Ми їдемо містом хвилин 40. Чесно кажучи я з цією відстанню впоралася б за 25. Але мене зараз везе до нудоти законослухняний та правильний водій, який з великою обережністю перевозить свою дорогоцінну дупу. Дуже сумніваюся, що це він так дбає про мою.

Рептилія паркує авто на стоянці клініки, глушить двигун, відкриває червону теку зі своїм екземпляром контракту та щось шукає на його сторінках. Потім на своєму телефоні набирає номер, вказаний в контракті.

- Містер та місіс Бішоп прибули, - слухає відповідь у трубці, - Добре.

Здається, я забула, як дихати, так мені обуренням стисло горло.

- Яка ще, на хрін, місіс Бішоп?! Я навіть прізвище батька не взяла. З якої такої радості я візьму твоє?!

- Це обов’язкова умова контракту. При одруженні ти повинна будеш взяти моє прізвище. За три роки, коли термін контракту завершиться, зможеш його змінити, - він говорить так спокійно та відсторонено, ніби я не пихкаю від люті зовсім поруч з ним.

Я виходжу з машини та грюкаю дверима зі всією силою, на яку здатна. Дивно, як витримують вікна авто. Мій наречений виходить слідом, на його обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Може він взагалі не має ніяких емоцій? Знов замислююся над тим, щоб в нього плюнути. Цікаво, як він на це відреагує, невже лише утреться та зробить вигляд, що нічого не сталося?!

Олівер зачиняє авто та проходить повз мене, направляючись до центрального входу клініки. Мені нічого не залишається, як піти за ним, хочу я цього чи ні. Як же я це обожнюю – робити те, чого не хочу робити!

В холі прямо у дверей нас зустрічає працівниця клініки, жіночка середніх років у форменому одязі. Її широка посмішка може затьмарити сяяння діамантів. Здається, що побачити нас з Олівером тут – це заповітна мрія її життя. Цікаво, чому? Невже наш візит був настільки щедро оплачений?

- Містер Бішоп! Місіс Бішоп! Дуже раді вітати вас в нашій клініці.

- Я міс Блант, - нервово реагую на її вітання.

Жінка розгублено дивиться спочатку на мене, потім на Олівера. Той стримано киває головою.

- Все в порядку. Ми ще не одружені.

Жінка знов широко посміхається, усім своїм виглядом показуючи, що вона все розуміє.

- Містер Бішоп, чи можу я запропонувати Вам пройти за мною? А моя помічниця Мері із задоволенням супроводить  міс Блант.

До мене наближується приємна рудоволоса молода дівчина, яка трохи нагадує мені мою подругу Кейт.

- Дозвольте мені проводити Вас, місіс Бішоп.

- Емілі. Називайте мене просто Емілі, - я втомлено зітхаю.

- Так, звичайно, Емілі.

Майже дві години Мері водить мене кабінетами клініки. Мене обслідують дійсно всебічно та ретельно, я навіть і не знала про існування деяких приборів та апаратів. Не знаю, чим пояснити таку увагу до мого здоров’я, може батько боявся пропустити в мене початок якогось серйозного захворювання? Але навіщо тоді обстежувати Олівера?

За дві години ми обидва знов опиняємося у холі клініки. Працівники з нами дуже ввічливо прощаються, обіцяючи, що всі результати будуть готові за кілька днів.