4.

Емілі.

Ранок мого Дня народження був насичений, але я встигла зробити всі справи, які запланувала, і зараз я дуже обережно запарковую свою червону крихітку на стоянці перед будівлею юридичної контори. Тут зібрався цілий автопарк великих дорогих автівок, і мені зараз ще не вистачає подряпати одну з них, щоб додати до мого життя нових темних барв.

Будинок, в якому розташувалася юридична фірма, великий та старий, але з роками він не втратив лоску, не почав виглядати пошарпаним та застарілим, а лише набрав солідності та представницького вигляду. Ця будівля своїм зовнішнім виглядом ніби промовляє: наші гонорари настільки великі, що ваші таємниці можуть спати спокійно.

Всередині інтер’єр трохи більш сучасний, до червоної цегли та дерева додали скла та металу. Вийшло досі непогано.

Я трохи шаркаю кросівками по світлій підлозі великого холу, наближуючись до дівчини на рецепшені. Доречніше було б мені зараз цокотіти тонкими шпильками дорогих туфель, але - упс: я не ношу туфлі на підборах. І, чесно кажучи, мені взагалі до далеких зірок вся ця доречність, умовність та діловий дрес-код. Ті, для кого вони важливі – нехай їх і дотримуються.

- Добрий день! Я Емілі Блант. В мене зустріч з містером Паркером Вортінгтоном.

- Доброго дня, міс Блант! Дозвольте мені проводити Вас до кабінету містера Вортінгтона.

Дівчина встає та виходить з-за стійки рецепшена, запрошуючи мене слідувати за нею. Стримана блакитна блузка, чорна юбка довжиною до коліна, темне волосся, зібране на потилиці в акуратний пучок, та класичні чорні туфлі на невисоких підборах – зовнішній вигляд дівчини лише підкреслює статус цього місця. Дівчина чудово вписується в цю обстановку, а ось я, в своїх джинсах та футболці з черепом, який посміхається – не дуже, але мене це зовсім не бентежить.

Нарешті ми зупиняємося перед масивними дерев’яними дверима з написом М-р Паркер Вортінгтон. Ніяких додаткових пояснень стосовно посади містера Вортінгтона на табличці немає. Дівчина обережно стукає у двері, а потім відчиняє їх, запрошуючи мене увійти. Сама вона при цьому залишається в коридорі.

Кабінет у цього Вортінгтона розміром, мабуть, з усю мою квартиру. Шкіряні коричневі дивани, величезний довгий дерев’яний стіл для нарад з кріслами по обом сторонам від нього, вікна на всю зовнішню стіну кімнати і, безперечно, серце цього кабінету: помпезний письмовий стіл з червоного дерева з позолоченими вензелями та інкрустацією слоновою кісткою.

 З великого, та, мабуть, до біса зручного шкіряного крісла за цим столом зараз піднявся та пішов мені на зустріч невисокий чоловік середніх років в синьому костюмі.

- Міс Блант? Дозвольте представитися: я  Паркер Вортінгтон, юрист Вашого покійного батька. А це містер Олівер Бішоп.

Я подивилася в напрямку, в якому вказав рукою м-р Вортінгтон, та в кутку кімнати на дивані з подивом побачила ще одного чоловіка з ноутбуком на колінах. Хоча чому тут дивуватися: в цьому кабінеті легко можна загубитися. Цей другий чоловік на дивані кинув на мене швидкий байдужий погляд та знов зосередився на своєму ноутбуці. Я чомусь вирішила, що це ще якийсь  співробітник цієї юридичної фірми.

- Міс Блант, прошу Вас, сідайте, - Вортінгтон вказав мені на крісло, яке стояло по іншу сторону його письмового стола. Воно виявилося дуже зручним, але не це зараз займало мої думки.

- Розкажіть мені, будь ласка, як та чому помер мій батько, - я вирішила не тягнути час та перейти до того, що мене дійсно цікавило.

- На жаль я не маю повноважень для докладних пояснень на цю тему, тому можу лише сказати, що в містера Адамса раптово виявили злоякісну пухлину головного мозку, і лікарі в його випадку були безсилі.

Отже, це був рак. Спочатку він забрав в мене маму, а зараз і тата. Я відкидаюся на спинку крісла та закриваю очі. Містер Вортінгтон делікатно мовчить, даючи мені можливість звикнутися з новою інформацією. Мені стає навіть шкода, що я не змогла розділити з батьком його останні дні та підтримати його. Я була така зла на нього за його байдужість до мене, що не побачила того, що в нього серйозні проблеми зі здоров’ям. Хоча я останній раз бачила його за чотири місяці до смерті, можливо тоді він сам ще не знав про пухлину.

Нарешті я відкриваю очі та знов повертаюся до містера Вортінгтона.

- Я слухаю Вас, для чого саме Ви мене сюди запросили?

- Дякую Вам, міс Блант. Я так розумію, ми можемо перейти безпосередньо до справ. Хоча вимушений визнати, що це буде доволі не легка та делікатна справа. Розумієте, Ваш батько залишив дуже незвичайний заповіт. Це навіть скоріш не заповіт, а контракт, до того ж з багатьма умовами. І в деяких випадках цей контракт буде обмежувати Вас, а іноді навіть примушувати. Мені не зовсім приємно Вам це говорити, але такі умови контракту.

- Я взагалі зараз нічого не зрозуміла. Що це за заповіт-контракт та до чого він мене примушуватиме?

- Ну, по-перше Ви будете змушені вийти заміж протягом двох тижнів з моменту підписання цього контракту. Але не хвилюйтеся, цей союз буде укладено лише на три роки, і за бажанням після закінчення цього строку ви зможете розірвати цей шлюб без будь яких для себе наслідків.

- Так, стоп, це все якась маячня! Хто та як може мене примусити до якогось там шлюбу?! Та взагалі на біса він мені здався, цей шлюб?! Якщо мій таточко вирішив, що для мене на стільки важливі його довбані гроші, що заради них я буду виходити заміж чи стану танцювати самбу голою на центральній площі міста, то він дуууже помилився у своїх розрахунках! Тому зараз я змушена буду попрощатися з Вами та піти по своїх справах.