3.

Емілі.

Мій День народження почався з того, що на моєму ліжку з вереском застрибали два майже однакових карооких хлопчиків з неслухняними темними кучериками. Вони настільки схожі зовні, що незнайомі люди можуть їх  відрізнити лише за родимкою на лівій щоці в Майка. В Генрі такої родимки немає. Натомість є впертість та винахідливість, яких іноді бракує м’якому та поступливому Майку.

Як на мене - вони зовсім різні, я відрізню їх з заплющеними очима, але це тому, що по суті я одна їх ростила. Наша мама багато та важко працювала, щоб нас усіх прогодувати, а потім два роки хворіла і зрештою померла. Фактично моє дитинство скінчилося десять років тому, з появою на світ Майка та Генрі. Але я люблю їх понад усе в моєму житті, вони – моя родина, точніше все, що від неї залишилося…

 Цю ніч я майже не спала. Довго ворочалася, потім,  втративши надію заснути, лежала, дивлячись в темряву. Згадувала маму. Як же мені її зараз не вистачало. Її теплих обіймів, лагідних очей, її завжди мудрих та важливих порад. В мене була чудова мама – добра, розуміюча, ми з нею часто були скоріш як близькі подруги, ніж як матір з дочкою.

Коли вона дізналась про свою хворобу, мені було дванадцять. Мама потрапила до лікарні, а у нас в домі різко скінчилися гроші. Мама не могла більше працювати, а всі наші невеликі заощадження розтанули за два тижні. Я намагалася заробити, як тільки могла: зранку розносила пошту, потім вигулювала сусідських собак, відводила хлопчиків до доброї старої сусідки(дай їй Боже здоров’я та всіляких гараздів!) та бігла до школи. Після уроків приводила братиків додому, годувала та вкладала спати, а сама встигала за час їхнього короткого денного сну або сходити до магазину за покупками для старого одинокого сусіда, або віднести до хімчистки речі завжди заклопотаної бізнес вумен  з сусіднього будинку. Завдання були різні, платили за них небагато, але я хапалася за будь-яку можливість заробити.

За два роки, коли мамі стало вже зовсім погано, в нашому житті з’явився мій батько. До того я ніколи його не бачила. Я навіть не знала, хто він такий. На мої дитячі питання про мого батька мати завжди казала, що він хороша людина, але стосунки в них, на жаль, не склалися, тому вона зараз не знає, де він є.

До речі, щось подібне вона розповідала і хлопчикам про їхнього батька. Для мене залишилося загадкою, як  така розумна жінка, яка вміла давати мені такі мудрі життєві поради, сама примудрилася так налажати в своєму особистому житті. Хоча, хто я така, щоб її судити. Думаю, у всьому винне її велике серце та невиправна довірливість.

Пам’ятаю той день, коли мій батько вперше з’явився в цій квартирі. Був недільний ранок. Близнюки ще спали, мама вже прокинулася, але вона на той час вже майже не підіймалася з ліжка. Тому саме я тоді готувала недільний сніданок, збиваючи яйця для омлету. І саме я пішла відкривати двері, почувши чийсь чіткий впевнений стукіт.

За дверима стояв високий імпозантний чоловік років 45-ти на вигляд, зі світлим, бездоганно укладеним волоссям та ярко синіми очима. Цими очима він повільно зміряв мене з голови до п’ят, трохи вигнув ліву брову та нарешті промовив:

- Я бажаю побачити Мері Блант.

На той час мені було чотирнадцять. Але я вже вміла постояти і за себе, і за своїх рідних. Тому я у відповідь нагородила чоловіка самим зневажливим поглядом, на який я тоді була спроможна, та, своєю чергою піднявши брову, запитала:

- А ви, власне, хто такий?

Дві пари однакових синіх очей вперто дивилися один на одного, не бажаючи поступатися ініціативою. Я охороняла свою територію, він бажав отримати те, за чим прийшов. Здається, чоловік потроху починав втрачати терпіння. Мабуть, він не очікував натрапити на перешкоду у вигляді маленької худорлявої дівчинки з впевненим поглядом.

- Ви Емілі Блант? Ваша мати очікує на мій візит. В мене обмаль часу, тому прошу Вас провести мене до неї.

Він звертався на Ви до мене, чотирнадцятирічної дівчинки, але цим він аж ніяк не пом’якшив мого серця. На той час в нашому будинку вже панувала атмосфера відчаю та безвиході. Мамі ставало гірше з кожним днем, лікарі вже не давали ніяких втішних прогнозів. Грошей також майже не було, натомість був цілий стос несплачених рахунків з лікарні. Тому цей ранішній візит лощеного незнайомця не віщував, на мою думку, нічого доброго. Цей чоловік міг бути або представником лікарні, або страховим агентом, і в будь-якому разі йому від нас були потрібні гроші.

- Вона ще спить, бо погано себе почуває.

- На жаль нам доведеться її потурбувати, - чоловік зробив впевнений крок через поріг квартири, тому мені довелося трохи відійти назад. Але я все ще намагалася закрити собою шлях до кімнати мами.

Чоловік затримав не мені свій погляд, і мені здалося, що окрім роздратованості в його очах була якась зацікавленість, та навіть десь глибоко промайнула теплота. Вже згодом, аналізуючи події того ранку, я прийшла до висновку, що він міг розгледіти в мені риси власного характеру, впізнати, як то кажуть, рідну кров, і саме тому він дозволив собі на мить дати слабину.

- Емілі, доню, до нас хтось прийшов? – почувся слабкий голос зі спальні мами.

- Ніхто, мамо.

- Це Джейк Адамс.

Дві фрази пролунали одночасно, і ми знов схрестили сині погляди.

- Емілі, нехай він проходить. Будь ласка, донечко, - додала мама, знаючи мій характер і розуміючи, що я не маю бажання його пускати.