Пролог.

Рідкі важкі краплі вологи стікають по сирій стіні й потрапляють на мої руки, даючи хоча б невелике полегшення зап'ястям, туго стягнутим за спиною пластиковими стяжками.

Я лежу на брудному грудкуватому матраці, кинутому на підлогу в маленькій кімнаті підвалу. Повітря тут сперте й задушливе, зі стійким запахом цвілі та чогось гнилого. Світло до кімнати проникає через маленьке віконце під самою стелею. Навіть якби я змогла до нього дотягнутися, мені б нізащо не вдалося в нього пролізти, настільки воно вузьке.

Щиколотки моїх ніг так само зв'язані стяжками, але, на щастя, не так туго, як руки. Все моє тіло затекло і при кожному русі відгукується тупим ниючим болем.

Розбита нижня губа продовжує кровоточити, я відчуваю в роті солоний смак.

Бачу, як на матраці в районі моєї голови повільно розповзається темна пляма. Думаю, це кров, що витікає з рани на потилиці, яку мені нанесли чимось тупим і важким перед тим, як запхнути мене в інкасаторську машину.

Ця рана справді турбує мене. Якщо кровотеча не зупиниться – я можу стекти кров'ю.

Намагаюся проаналізувати ситуацію, в яку потрапила, але мозок, як і тіло, не особливо мені підкоряється.

Пам'ятаю, як я вийшла з магазину і пішла вулицею. Як звернула в провулок, маючи намір скоротити шлях. Як трохи попереду від мене зупинилася велика біла інкасаторська машина, з неї вискочили двоє в масках, що майже повністю закривали їхні обличчя, і схопили мене. Я спробувала вирватися, укусила одного з нападників за палець, за що отримала удар кулаком в щелепу.

Після цього мене вдарили по голові чимось важким, і я вимкнулася, а опам'яталася вже на підлозі в цьому підвалі.

Хто мене викрав і навіщо я їм потрібна – не маю ані найменшого уявлення.

І найголовніше: навряд чи знайдеться той лицар, який кинеться мене рятувати, а тим більше заплатить за мене викуп.

Схоже, я в глибокій дупі…