- Чому не можна говорити що ти живеш у нас? - вкотре допитується Ліза по дорозі в дитячий сад.
Якщо ми будемо добиратися так кожен день, то я можу звикнути до такого комфорту. Таксі Артур викликав безумовно не економ-класу. Чорний новенький седан і пристойного вигляду чоловік в сорочці і джинсах.
- Мені не дозволяють доглядати за дітьми, з якими я працюю в садочку, - не впевнена що така заборона і справді існує, але для того щоб задовольнити цікаву маленьку дівчинку зійде.
- А якщо я розповім тебе звільнять? - піднімає на мене свої величезні очі.
- Так, сонечко, звільнять, - я застібаю гудзики на її пальто, тому що ми майже доїхали.
- Але тоді ти зможеш весь день грати зі мною вдома і ніхто не буде ходити в садок! - радіє воно і в очах загоряється хитрий блиск.
- Ні, Ліза, - мій голос звучить вже суворіше, не вистачало ще щоб всі говорили про те, що у мене роман з одним з батьків вихованки, - тоді мені доведеться шукати іншу роботу і я вже не зможу приходити до вас.
Здається, це діє, тому що вогник в її очах меркне і вона хмуриться.
- Так що пам'ятай про наш маленький секретик і нікому не говори, ясно?
- Добре, - важко зітхає вона.
На щастя, ніхто не помітив що я прийшла з Лізою за руку. Якщо так піде і далі, то за два місяці на роботі ніхто й не запідозрить що я підробляю у Волкова. Якщо звичайно він не припаркує знову свій позашляховик перед вікнами будівлі як зараз під час обіду, коли я зможу відлучиться в банк під час тихої години.
- Виглядаєш краще, - швидко застрибую до нього в машину і закриваю дверцята, боячись бути поміченою. Волков лише оглядає мене байдужим поглядом, тим самим, яким дивився на мене весь той час, що я працюю в дитячому садку.
Я замовкаю, так як від нього не прозвучало жодної відповіді. Він веде машину, прямуючи в бік банку, я ж нервово стискаю на колінах сумочку і прикушую нижню губу, задумливо дивлячись на місто через лобове скло, але при цьому кожною клітинкою відчуваю присутність чоловіка.
- Приїхали, піти з тобою або сама впораєшся? - запитує Артур, припарковавшись у триповерхової будівлі. Судячи з його тону, бажанням скласти мені компанію він зовсім не горить.
- Сама, - відповідаю тихо, кидаючи погляд на його обличчя. Краще нехай в машині почекає, а то буде притягувати до себе занадто багато уваги.
Поки я замотую на шиї шарф, Артур раптово нахиляється до мене і я забуваю як дихати. Він так близько що я можу розглянути невеликі зморшки-промінчики в куточках його очей. Я втискаюся в спинку сидіння, не розуміючи що він збирається зробити. Його наміри змінюються кожну хвилину, а передбачити його дії взагалі неможливо.
Час на мить сповільнюється і я не можу відірвати від нього свій погляд.
- Гроші, - рівно і спокійно вимовляє він, відкриваючи бардачок, в якому складено кілька пачок крупних купюр.
- А, так, - приходжу до тями і тремтячими руками перекладаю гроші в сумочку, задаючись питанням: невже я і справді вирішила що Артур хоче поцілувати мене? Ось же сміх!
На негнучких ногах виходжу з салону автомобіля, ковтаючи свіже повітря. Гроші здаються важкою ношею і я не можу дочекатися коли вони потраплять на мій рахунок щоб погасити частину кредиту, незважаючи на те що все всередині мене протестує проти того, щоб приймати їх від чоловіка. Але в даній ситуації у мене лише два вибори і один з них явно не в мою користь.
Коли питання з банком закрите, ми повертаємося назад. Артур глушить мотор, але я чомусь не поспішаю виходити.
- Дякую, - повертаю голову в його бік і зустрічаюся з поглядом темних очей. Зараз я щира як ніколи. І вдячна йому. Завдяки Волкову мені стало трішечки спокійніше на душі, а перспективи майбутнього життя вже не здаються мені такими жахливими.
- Я не для тебе це роблю, так що не потрібно тішити себе ілюзіями. До вечора, - холодно кидає він, явно натякаючи що мені пора.
Я раптом розумію що його слова мене зачіпають, незважаючи на те, що мені має бути фіолетово.
Сказати по-правді, сьогоднішня поведінка Артура викликала в мені страшне бажання повернутися додому. Навіть через Колю мій настрій не хитало так туди-сюди, а ось ця байдужість Артура чомусь зачіпала. Знати б тільки чому.
Увечері незважаючи на моє бажання не бачити Волкова, за нами приїжджає саме він, а не таксі. При цьому Артур дзвонить мені кожні десять хвилин з питанням чи не звільнилася я. Але крім Лізи в групі залишається ще одна дівчинка і піти поки за нею не прийшли її батьки я не маю права. Та й не хочеться, якщо чесно. Там все чуже, незнайоме. Там я не знаю як себе вести і що говорити, в тут мені спокійніше.
- Довго ще? - бурчить в телефонну трубку чоловік.
- Уже одягаємося, - я поспішаю застебнути до верху всі ґудзики на своєму пальто і одягнути рукавиці на руки Лізи. Потім разом з дівчинкою виходжу на вулицю і здригаюся від холоду. Осінь цього року по-особливому прохолодна.
Ми майже біжимо до машини, разом сідаємо на заднє сидіння і я ловлю себе на тому, що всіма способами намагаюся уникнути погляду Артура. Цікаво, він сьогодні теж піде на бій? Як часто це відбувається? Наскільки це законно?