Глава 13

- Коли він дасть гроші?

Я дістаю з шафи спортивну сумку і намагаюся зрозуміти які саме речі брати з собою.  Коля ж ходить туди-сюди по кімнаті, завалюючи мене безліччю питань, тим самим дратує до неможливості.  Я і так нервую як ніколи в житті, а тут ще й він нагнітає обстановку.

- Пообіцяв що протягом двох місяців.

- Ні, так не піде, Даша, - Коля вириває з моїх рук спортивки і відкидає їх в сторону.  - Потрібні гарантії, що він не бреше. Нехай дасть аванс, - він з силою стискає щелепу і дивиться на мене дивним палаючим поглядом.

- Який аванс?  Я ще й дня не пропрацювала у нього.  Раптом ми не зійдемося і Волков мене звільнить? - з подивом питаю я, бо нахабніти не хочеться.  Жодій няні не платять стільки за два місяці роботи, як мені пообіцяв Артур. Правда нікого з них не просили збрехати і прикинутися нареченою як мене.

- Ти як завжди наївна до нестями.  Потрібно було вимагати гарантії!  - злиться Коля.

- Якщо він сказав що заплатить, значить заплатить. Я не розумію чого ти зробив з цього таку проблему, не думаю що він збирається мене обдурити, - обурююся я і підбираю спортивки, щоб вмістити їх в сумку.

- Тому що так справи не робляться, Даша.

- Коля, давай ти не будеш мені вказувати як і що робити. Не цього разу, добре?  Я вже тебе послухала і взяла кредит, - дорікаю йому і відразу ж шкодую про сказані слова.

Обличчя Колі кам'яніє, він гмикає, кидаючи на мене ображений погляд, а потім мовчки залишає спальню. Ну й добре, нехай ображається як дитина, замість того щоб провести разом останню ніч, адже завтра я переїжджаю до Волкова і з нашої з ним розмови так і не зрозуміла чи будуть у мене взагалі вихідні дні.

Я опускаюся на ліжко і прикриваю очі.  Намагаюся заспокоїтися, через злоість і образу починають труситися руки, неприємно ниє під ложечкою, а в горлі давить ком.  Все частіше в моїй голові з'являються думки про те, що наші з Колею відносини приречені, у них немає майбутнього, але перекреслити три роки життя, спільні спогади і мрії виявилося не так просто.  Кожен раз вірю що скоро все буде інакше, а стає ще гірше.  Хочеться тепла, хочеться кохання, поваги, хочеться щоб і в моєму житті був надійний чоловік як і у подруг.  Щоб під час наших зустрічей і я могла похвалитися подарунком, розповісти про те який він у мене господар і молодець.  Але з кожним днем ​​я все більше і більше розумію, що нічого такого не буде.  Він не зміниться.  А все починалося так добре.  Де я помилилася і що зробила не так, що наші стосунки зайшли в глухий кут?

- Ти хоч приготуй мені щось, а то завтра поїдеш і я залишуся голодним, - кричить з іншої кімнати, я ж у відповідь стогону і завалююся на ліжко.  Можливо, час проведений порізно якось вплине на нас? Зміцнить і відновить почуття.  Він скучить за мною, я за ним.  Повинно ж колись щось змінитися?

Напевно.

У неділю вранці я обходжу квартиру, дивлюся на рідні стіни так, немов збираюся їхати на інший кінець світу.  На душі поселяється тривога, нікуди не хочеться, залишати будинок виявляється дуже складно.

- Не забувай що я тобі казав, домовишся щоб розрахунок був щотижня.  Скажи що бабки терміново потрібні, інакше ти відмовляєшся працювати, - наставляє мене Коля, поки я взуваюся.

- Добре, - розумію що краще погодитися з ним і спокійно вийти за двері, ніж знову викликати цілу бурю обурення.

- Ну, давай, Дашуль, якщо що дзвони, - він заключає мене в обійми і цілує в щоку.

В кишені вібрує телефон, сповіщаючи про те, що таксі чекає біля будинку. Квартира Волкова знаходиться на іншому кінці міста і їхати з сумками на автобусі з трьома пересадками не хочеться.

- Не сумуй тут, - кажу на прощання і, в останній раз озирнувшись на всі боки, покидаю квартиру.

З двома сумками в руках спускаюся сходами і прокручую в голові все що взяла з собою, боячись щось забути.

У таксі тепло, тихо грає музика, але розслабитися не виходить. Хочеться щоб саме сьогодні були пробки на дорогах, які відтягнуть момент моєї появи на порозі будинку Волкова.  Але як на зло дороги порожні і вже через півгодини я піднімаюся в ліфті на дев'ятий поверх.

Ключі від квартири Артура лежать в кишені мого пальто, але відкрити ними двері не наважуюся.  Все ж це чужа квартира і я не можу з'явиться ось так.  Раптом він там з жінкою або вийшов після душа?  Та й взагалі, не можна так.  Тому я натискаю на дзвінок і терпляче чекаю, коли мені відкриють.

- Даша, ти вчасно, мені як раз йти потрібно, - в дверному отворі з'являється Артур, одягає кросівки на ходу, навіть не дивлячись в мою сторону.  Я ж навпаки: чіпляюся поглядом за чоловіка, відчуваючи поруч з ним дивне збентеження і що найнеймовірніше - радість від зустрічі.

Я стою в проході з сумками і не знаю що робити далі.  Єдине що радує - Артур йде і до його приходу я зможу трохи звикнути до своєї нової ролі, озирнутися тут і розкласти одяг.

- Ура-а-а!  Даша прийшла!  - назустріч мені вибігає Ліза і щасливо стрибає в коридорі.

- Покажи все тут Даші і веди себе добре, чортеня, - Артур піднімає Лізу в повітря, цілує і опускає на підлогу.  Нарешті його погляд чіпляється за мене. - Відчувай себе як вдома, - трохи єхидно і з насмішкою.  Мої щоки миттєво спалахують, почуття ніяковості загострюється ще більше.