Епілог

пройдёт ещё 2000 лет,
отмаршируют в каждом войны, и блокады,
но человек опять и снова не поймет,
что человек — никто, 
совсем никто
без человека рядом.

пройдут ещё 2000 снов,
и просквозят в нас пули, алкоголь, сомненья,
но человек — дурак всё также не уймёт:
не страшен ночью холод за окном,
как в январе
в постели.

(Вадим Сатурин)

Рік по тому

Раян стояв на міському кладовищі примружуючись від яскравого сонця. З невеликого надгробка із зеленого граніту дивились два портрети - молодої темноволосої жінки з приємною усмішкою і чоловіка, строге обличчя якого пом'якшувала лукавість очей. Девіс опустив на зелену траву невеликий букет багряних троянд і запалив свічку.

- Тепер вони разом. Батько дуже сумував за мамою. - Олівія притулилась щокою до плеча свого чоловіка і сором'язливо усіхнулась коли він поцілував її.

- Я кожного дня дякую твоєму батькові за те, що звів нас. При трагічних обставинах, але якби не він..

Чоловік не закінчив речення, але Ліві і так все розуміла. А ще вона знала - без Раяна вона б не впоралась, ні з батьком, ні потім з власною хворобою. Саме він врятував її зробивши успішну операцію, він весь час проводив у палаті допомагаючи виздоровіти, додавав сили і віри. Раян не дозволяв навіть думати про погане! 

Олівія не уявляла свого життя без цього чоловіка, вона була вдячна йому за все. Його кохання допомогло їй повернути жагу до життя. Вони довго говорили про минуле, про втрачений рік, страхи і надії. Про почуття.

Варто було Олівії виписатись із лікарні, як Раян перевіз її до себе додому. А потім, зранку, приніс сніданок у ліжко і букет троянд з невеликою червоною коробочкою:

- Я знаю,що це жахливо не романтично, але ти вийдеш за мене, Олівіє.

І Ліві погодилась, бо не могла без нього, бо цей рік будв жахливий, бо вона кохала Раяна!

У нещасті доля завжди залишає дверцята для виходу.* Лівії цей вихід допоміг знайти її чоловік, він сам став тим виходом із нещастя, чи входом до щастя.... Все почалось з фарсу, контракту, а закінчилось справжнісіньким гучним весіллям, бо Раян, здавалось, хотів надолужити втрачене. Було і біле плаття і гості і танці до ранку. А Олівія просто дивилась в очі чоловікові і розуміла що тепер вони одне ціле. 

З спогадів дівчину вивів поштовх в живіт, вона приклала руку до талії і зітхнула:

- Раян твій син страшний непосида.

Чоловік нахилився до живота Олівії і погладив його:

- Браян, не хулігань, зовсім скоро ми зустрінемось. Твої мама і тато дуже тебе чекають.

Девіс приобняв дружину і пара повільно вийшла з кладовища тихенько переговорюючись.

Він таки відвоював її, врятував, тільки Бог знає як важко було робити операцію і розуміти, що життя коханої у твоїх руках. Яке опустошення Раян відчув вийшовши з операційної. Все про що він міг думати, що операція закінчилась успішно, що Олівія буде жити!

Тільки Раян і Лівія знали чого їм вартувало заново вчитись довіряти одне одному, відкриватись одне одному, говорити про свої почуття. 

Вони заслужили своє щастя!

Підписали договір, який виявився контрактом на любов!

Кінець.

Дякую всім хто читав історію. Надіюсь мені вдалось передати емоції та почуття героїв, зачепити історією читача. З радістю прийму критику чи зауваження. І запрошую читати ще одну мою історію - "Палітра часу". 

З повагою.

*Автор цитати -Мігель де Сервантес