12. Моя правда

Якби Недолі вихор злий
   Тебе спіткав,
   Тебе спіткав,
Грудьми я захистив би
   I поряд став,
   I поряд став...*

Олівія видихнула лише тоді, коли за Раяном зачинились двері. Жінка витерла гарячі сльози і голосно зітхнула. Зла доля знову звела їх, як би Лів не втікала, Раян знову з'явився у її житті. І що він хоче в неї?! Чому не залишить у спокої!? Рік пройшов, мабуть у нього давно з'явилась інша, можливо навіть сім'я є… Зрештую, що їх пов'язувало — папір і два підписи. От тільки вона так і не змогла викинути Девіса ні з голови, ні з серця.

Після того як Олівія знепритомніла в кафе, її відвезли в лікарню, де одразу встановили діагноз — стеноз легеневої артерії і попередили про необхідність термінового лікування… От тільки вона просто втомилась боротись, не мала сил. Приймати ліки, ходити на обстеження, здавати безліч аналізів, можливо навіть лягти під ніж… І що далі? Вона нещодавно все це пережила! Якщо має померти, то нехай її останні дні будуть сповнені емоцій, а не розпачу, марних надій і смердючого запаху лікарні.

Олівія обмежилась таблетками, які мали підтримати серце, і кинулась втілювати у життя мрії та плани: подорож в Індію та Китай, відвідини старовинних замків Шотландії, політ на повітряній кулі і стрибок з парашута. Вона жила — напивалась до блювоти, танцювала наче останній раз у житті, говорила що думала і робила що хотіла… Жила так, ніби завтра не буде.

Єдиною межею, яку Лів так і не змогла переступити, були чоловіки. Жодного сексу, жодного чоловіка у житті. Дівчина і сама не могла зрозуміти чому так, але здавалось, образ Раяна переслідував її куди б не поїхала. І от тепер вони зустрілись… Все почалося з Lee Memorial і має тут закінчитись!

Раяну здавалося, що його кинули на глибину без кисневого балона. Він дивувався, як взагалі зміг безпечно доїхати додому, якщо весь час усі думки крутились навколо Олівії. Чому вона склала руки? Чому не хоче боротись?

А ще чоловік зрозумів, що досі кохає її. Час нічого не змінив; жінки, які були після Ліві, нічого не змінили. Після чергової ночі Раян з відразою дивився на себе в дзеркало і відчував зрадником, як би дивно це не звучало. Зрештую, він просто поринув у роботу і перестав звертати увагу на заігрування медсестер у лікарні та сексуальних лялечок у клубі, куди інколи ходив розвіятись. Привид колишньої дружини міцно в'ївся в його грудну клітку, пустив метастази по організму.

Щоб якось розгрузити голову, Раян вирішив почитати перед сном і, витягнувши першу ліпшу книгу з полиці, зручно сів у крісло. Розгорнувши книжку, чоловік завмер — з усього стосу літератури він вибрав саме ту книгу, куди рік тому поклав лист. Той, який Олівія залишила для нього у своєму будинку. Той, який хотіла спалити, подерти, але просто запхав між сторінки роману, навіть не глянувши якого.

Це була невелика збірка поезії зарубіжних поетів. Раян взяв конверт і кинув погляд на вірш:

Your Name *

I wrote your name in the sky,
but the wind blew it away.
I wrote your name in the sand,
but the waves washed it away.
I wrote your name in my heart,
and forever it will stay.

Чоловік лише зітхнув, здавлось сьогодні він, як ніколи, точно знає значення цих рядків! Як би він не хотів забути Олівію — ця жінка пов'язана з ним червоною ниткою*!

* Частина вірша Роберта Бернса "Якби була ти в бурю"

* вірш "Твоє ім'я" (Джессіка Блейд)

Я написав твоє ім'я на небі,
але вітер відніс його далеко.
Я написав твоє ім'я на піску,
але хвилі змили його.
Я написав твоє ім'я в моєму серці,
І воно назавжди там залишиться

*Мається на увазі міф, що попри те, у яких стосунках зараз перебувають суджені одне одному люди і яка відстань їх розділяє, їх постійно поєднує червона нитка долі. Такі люди рано чи пізно повинні зустрітись та поєднати свої життя в одне, хоч іноді на це може знадобитися ціле життя.