10. Самотня

Самотність: місце, куди добре заходити в гості, але не жити там. (Генрі Шоу)

Олівія опинилася в самому центрі своєї тиші та самотності. Через два дні після похорону відкат емоцій вдарив по ній із подвоєною силою. Якщо сам день прощання вона змогла витриматись на межі завдяки Раяну, то зараз самотність била в голову немов молотком.

Страхи, горе, розбиті надії тиснули у грудях так сильно, що Лів задихалася. Хотілося просто лежати під ковдрою цілими днями, у тиші та відчуженні. Вона вимкнула телефон, опустила жалюзі на вікнах і просто існувала. Згадувала минуле, думала: «А якби…» Якби не було. Вона розуміла, що зробила все, що могла, щоб врятувати батька, але програла — смерті, Богу, сама собі…

Смерть, вірна подруга, здавалася супутницею її життя з самого народження. Спершу мама, тепер батько… Можливо, вона просто проклята? Можливо, це її доля — самотність? Ще недавно вона так запекло сперечалася, казала, що людина сама обирає свій шлях, що ніякої долі нема. А тепер життя дало їй під дих, показуючи гірку правду: чому бути, того не оминути.

Чим батько заслужив таку важку смерть? Він ніколи не робив нічого злого, завжди був щирим і готовим віддати останнє, аби допомогти іншим. А скільки в світі покидьків, убивць, гвалтівників?

Олівія тихо вила, закривши рот подушкою. Самотня. Колись вони з батьком були двоє проти всього світу, тепер вона одна. Одне дівчина знала точно — вона не готова знову переживати втрату. Просто не витримає. Вибираючи між горем і полиновою самотністю, вона обрала друге. Людина звикає до всього. Omnia fert aetas animum quoque… Роки забирають усе, навіть пам’ять.

Олівія не знала, що наступного дня після того, як вона сіла у таксі, Раян приїхав до її дому, намагаючись додзвонитися на виключений телефон. Чоловік відчинив двері своїм ключем і ледь стримався, побачивши пусті полиці та вішаки — вона втекла, навіть не попрощавшись. Уже на виході він помітив невеликий конверт, але відволікся на дзвінок.

— Містер Раян?
— Так, я слухаю.
— Мене звати Джейсон Стонг, я адвокат Олівії Девіс.
— Що сталося? — хвиля паніки захопила його.
— Нам варто зустрітися у зв’язку з розлученням.
— Яким розлученням? — ординатор не розумів, про що йдеться.
— Містер Девіс, ваша дружина оформила документи на розлучення. Олівія все підписала.

Телефон з глухим стуком впав на підлогу, у голові Раяна стукотіла остання фраза адвоката… Лівія таки вирішила за них обох.

Раян не пам’ятав, як опинився у авто. Здавалось, у грудях лишилася лише вирва там, де б’ється серце.

Жити спогадами і вином серед диму від цигарок. Жити минулим, витрачати марно день. Порохом розвіювати мрії, сподівання, плани… Жити далі виявилося важче, ніж вона могла уявити. Мобільний телефон мовчав — є номер, із рідним ім’я, але абонент на тому боці більше ніколи не підійме трубку.

Олівія переплітала думки про двох чоловіків з такими схожими іменами: один дав життя, виростив і назавжди залишився у серці; інший пролетів, наче комета, залишивши слід, який чомусь було так складно стерти.

Вона згадувала першу ніч з Раяном, його казку перед сном про чарівний край, де королі і королеви разом перемагають усі негаразди. Там, у казці, перемагала любов — та сама, що зупиняє біди, зло, заради якої ідуть у бій, яка допомагає підійматись після поразки. І Олівія засинала в обіймах Девіса, хоч на мить забуваючи про всі негаразди...

Вона згадала випадок на площі, коли Раян захистив її від агресивного незнайомця. Цей вчинок вразив її, чоловік діяв чисто на інстинктах, Раян толком не встиг навіть оцінити ситуацію як відштовхнув Ліві і сам готовий був прийняти удар. Або ж, коли Девіс тримав її руку у тату салоні, коли вона терпіла біль, поки у шкіру вростала чорна вітка ліани — символ життєвої сили. Ліана росте у таких хащах, а все одно вигинається, в'ється і пнеться до світла, щоб розпустити чудові квіти. 

Коли ввечір холодні пальці Раяна пробігали по листках, обводили контур малюнка, Олів здавалось її шкіра палає.  Здавалось його руки випалюють на шкірі ще одне тату і його не зведе жоден лазар, його не зріжеш навіть разом із шкірою. Це тату десь дуже і дуже глибоко у тілі.

Нічне небо горіло тисячами зірок, повний місяць відбивався у дзеркалі. Олівія вдивлялась у небесні глибини, стискаючи у руках невеликий кулон у вигляді ангела, який Раян приніс над ранок після нічної зміни. Виявилося, що він не тільки купив кулон, але й освятив його у храмі: невеличка темно синя коробочка була мокра всередині, а на крилах ангела ще виблискували краплі води. 

— Нехай він завжди тебе оберігає, Ліві. Пам’ятай, поруч є той, хто прикриє від усіх невзгод.

І раптом Олівія зрозуміла — він говорить не лише про кулон.

Раян шукав Лівію всюди, обдзвонив знайомих, друзів, колег — усе марно. Дівчина зникла. А поміж тим адвокат оформив усі документи і одного дня Девіс знову прокинувся холостяком. Тільки цей факт зовсім не тішив. 

Він знову й знову повертався думками й спогадами до Ліві — до першої зустрічі, коротких розмов, спільного життя. Щасливих моментів, попри всі негаразди. Він намагався змусити її усміхнутися хоч на секунду, не дозволяти замикатися у горі. Лівія заслуговувала на щастя, і Раян прагнув, щоб вона його відчула. Раяну здавалось що вони зблизились, що він не просто перехожий у житті Ліві і його почуття взаємні. У них є шанс.

Найбільше у памʼяті закарбувався похорон — бліда Віві з напухлими очима і тремтячими руками, затиснутими у кулаки, з нігтями, що впивалися в долоні, прокушеною губою. Стільки людей, і так мало тих, хто справді співчував… Його сильна Оливка, яка стояла з рівною спиною намагаючись не зламатись. Раян більш за все хотів вигнати всіх сторонніх, сховати Лівію у своїх обіймах, захистити від світу. Все, що він міг, — погладжувати її плече і шепотіти: «Я поруч.».

Як вона тепер? Де вона? Чи все з нею добре? Чи є поруч хтось, готовий підтримати. Нехай Лівія буде з іншим, лише б він розумів її і захистив!