9. Прощай

Часом за щастя треба боротися навіть з самим собою.

Олівія поверталася додому наче в тумані. Смерть батька, розмова з Раяном змушували тіло бити ознобом, а біль у грудях здавався нестерпним. Вона сіла на диван у вітальні і гірко розплакалася — плач швидко перетворився на істерику. Олівія задихалася, здавалось, повітря бракує… Горло стискала судомою, дівчина не могла кричати, лише хрипіла і давилася слізьми, обіймаючи себе холодними руками за плечі. Одна. Тепер вона остаточно одна.

Цей проклятий будинок, де все нагадувало про тата — його одяг, речі, стос журналів про автомобілі, невелика кушетка, яку він зробив власними руками… Виникло нестерпне бажання запалити сірник, нехай все горить вогнем. Дім, спогади, її життя — все одно єдине, що залишилося у Лів, — попелище. Купка вугляків і їдкий дим…

І Раян — єдина людина, яка весь цей час була поруч, яка піклувалася, не дозволяла скотитися у прірву. Як же зараз бракувало їй його голосу, запаху, затишних обіймів, у яких звикла ховатися від проблем… Але вона вірила, що вчинила правильно. Почуття Девіса — не більше ніж жаль. Чи надовго вистачить його? А вона сама не може дати йому нічого. Поламана і розбита, не навчена жити без того, кого любила понад усе.

Викинути Раяна з життя і, найголовніше, з голови. Вона помітила його ще у перші дні в лікарні. Його щира усмішка і теплий погляд віддавали глибоко в грудях щемом…  Лів схлипнула і витерла сльози. Завтра вона зникне з цього міста, де все нагадує про батька і Раяна. Стисне кулаки і буде жити, принаймні намагатись. Бо не може дозволити собі прикипіти серцем до когось, закохатися — не може. Вона закохалась в Раяна. Гірка, полинова правда, яку потрібно визнати. І якщо і він зникне з її життя, вона цього не переживе. Не зможе зібрати себе по кусочках, наче розбите дзеркало. Краще зараз, поки не пізно, забути про нього, поїхати геть і вдати, що його ніколи не було в її житті.

Вона не почула, коли чоловік зайшов до кімнати, прийшла до тями, відчуваючи його міцні обійми

— Я не відпущу тебе, чуєш! Не можу. 

І щось зламалось остаточно. Чи то біль втрати, місяці розпачу і болю, втома від себе і від життя — в цей момент Олів накрило такою хвилею емоцій, що вона здалась. Міцніше притулилась до сильного тіла, відчуваючи як гуркоче його серце, піднялась навшпиньки і поцілувала. Нестерпно, з присмаком солоних сліз, у бажанні забутись, побути просто жінкою в сильних руках чоловіка, якого покохала.

— Що ти робиш? — Раян спробував її відштовхнути, але дівчина лише сильніше вхопила його футболку і притислась до губ.

— Покажи, як ти мене кохаєш. Будь зі мною.

Він розумів, що Олівія зараз не в собі, що це стрес і біль, але не зміг боротись і противитись. Не тоді, коли вона так цілує його, наче намагається вдихнути життя. Не тоді, коли її кофта забута на підлозі, а під руками пружні груди з гострими вершинами, а її руки під боксерами. Завтра буде час про все подумати, все завтра.

Сонце піднімалося, сріблястий туман встиляв прохолодою вулиці. Таксі виїхало з воріт невеликого, охайного дому. Пасажирка не обернулася, сиділа, стиснувши кулаки і кусаючи губи. Водій кидав на неї занепокоєні погляди, але не смів щось сказати.

З динаміків линула музика:

"No one bites back as hard
On their anger
None of my pain and woe
Can show through"*

На невеликому столику лежав конверт. Акуратним почерком було написано ім’я адресата. Можливо, він колись зайде у цей дім, знайде лист… можливо, він все зрозуміє…

_________________

*Behind blue eyes (Limp Bizkit)

Ніхто не докладає стільки зусиль, щоб

Стримувати власний гнів

Але свої біль і горе

Я можу стримати...