8. Втрата

Якщо завтра тебе не стане - планета не стише хід
І сонце розбудить світанок і муркотітиме кіт...
Кудись спішитиме місто, литиме дощ, як з відра...
Лиш моє серце на вістрі і тиха солона вода!
Якщо завтра тебе не стане,
Сонце не згасне і небо не впАде
І навіть "надія" не щезне з плеча
Просто я стану на віки німа!
Якщо завтра тебе не стане,
Життя не зупинить свій рух
Просто у грудях більше не серце
- запалена рана і вітри ревуть!

Якщо Олівія думала, що шість місяців у лікарні були її особистим пеклом, то тепер вона розуміла — найважчий період тільки починається. Боротьба втомлює, коли не бачиш результату. Людина зневірюється, руки мимоволі опускаються. Так сталося і з Лівією. Щодня стан батька невпинно погіршувався. І коли дівчина засинала з думкою, що гірше немає куди, новий день показував — є.

Прокидатися від стогону в сусідній кімнаті. Колоти знеболювальні по кілька разів на добу. Обмивати, годувати перебитою на блендері їжею й сумішами і думати: «Чому я?» Стримувати порив втекти світ за очі. Каятись за думки про смерть, як про визволення.

Час від часу — сидіти в соцмережах, дивитися, як друзі відпочивають, подорожують, одружуються, народжують дітей… і відчувати нестерпну заздрість. Ще вчора вона мала все, про що могла мріяти, а сьогодні навіть мріяти боїться. Сльози висохли. Очі пекли, але залишалися сухими.

Батько марив. Ліки давали побічні ефекти. Він кликав то Олів, то матір. Згадував друзів і роботу. Інколи грубо штовхав Лів, залишаючи синці на її руках і животі. Раян лише розводив руками. Все марно.

Ординатор, наскільки міг, допомагав — частіше сидів біля Браяна, навіть втомлений після роботи. Допомагав по дому, обходив Браяна, а вночі просто обіймав Лів без слів.

— Лів, поспи. Олівія, ти поїла? Лівія, просто передихни…

Він сварився, коли дівчина через силу намагалася перевернути батька, посадити його хоч на кілька хвилин, бо останні дні Браян майже втратив здатність рухати тазом. А Лів просто занурювалася у розпач. Мріяла прокинутись одного ранку від аромату кави, тієї найсмачнішої, яку варив лише її батько, і зрозуміти: він здоровий. Що нічого цього не було. Але…

Олівія благала Раяна щось зробити: кудись їхати, шукати лікарів, знову лягати в Lee Memorial. Він лише розводив руками — медицина тут безсила. Лікар Грегор сподівався, що препарати хоч трохи полегшать біль і продовжать життя Браяна. Марно.

Ніхто ще не винайшов ліків від онкології. Люди літають у космос, пірнають у морські глибини, роблять дивовижні відкриття, винаходять фантастичні речі… але не можуть перемогти найстрашнішу хворобу сучасності.

Організм Браяна був надто ослаблений. Він майже не їв, порції ледь підтримували органи. Чоловік схуд, майже не говорив, а коли говорив — нісенітницю або марив, називав доньку Лізі, впевнений, що перед ним дружина.

Олівія була готова заплатити будь-яку суму, щоб допомогти батькові. Але лікар Адамс лише розводив руками. Пухлина прогресує, організм не витримає ще одного курсу хіміотерапії.

Бачити Браяна, завжди активного і життєрадісного, у такому стані — було мукою. Кому тепер розповідати про день, показувати фото, радитися… Лівія з жахом усвідомлювала: залишилася сама. Одна проти всього світу. Любов батьків і дітей — щось нерозгадане. У рідкісні моменти ясності Браян впізнавав доньку, тримав її руку й шепотів: «Бідна моя ластівко… Ластівочко, Оливко…» А Олівія терла очі , які нестерпно пекли у безсилості сліз.

Найбільше боялася, що батько помре просто на руках. Як пережити похорон? Як не кинутись у яму слідом за тим, кого любиш більше за все?

Одного ранку Браян слабо посміхнувся, наче прийшов до тями, навіть попросив фруктів. Цілий день вони провели поруч.

— Я щасливий, Оливко, що побачив день твого весілля, — прошепотів батько. — Головне, що поруч з тобою правильний чоловік.

— Так, Раян… — Лів намагалася знайти слова.

— Він кохає тебе. Я можу спокійно померти, знаючи, що ти в надійних руках.

— Тату, не смій такого говорити. Ми ще відіграємо нормальне весілля. Ти ще внуків побавиш!

Браян похитав головою, як відчував…

Вночі біля хворого залишився Раян. Близько третьої він тихо розбудив Олівію. Все було зрозуміло по стиснених губах і відведеному погляду. Лів закусила губу до крові і завила. Наче побита собака, до болю у горлі. Сльози нарешті знайшли вихід — гострі, як осколки. Серце розбилось, і тепер ріже тіло з середини.

Похорон пройшов наче в тумані. Приготуваннями займалася фірма під контролем Раяна. Олівія не відходила від батька. Давилась слізьми, відмовлялась від уколів заспокійливого. Потім стояла під проливним дощем, нехтуючи парасолею, стримувала ридання. Була наче на межі між світом марення і жорсткою реальністю. Хотілось впасти на коліна в перериту, змочену дощем землю і кричати в байдуже небо, яке наче закрилось від неї. Жорстоке, холодне. Поламана лялька, з скляними печальними очима....

Девіс взяв відпустку на роботі не бажаючи залишати дружину наодинці, але варто було відійти на кілька хвилин від неї, як Олівія зникла. Раяну здавалось, що він зійде з розуму поки бігав по всьому місту у її пошуках, поки обдзвонював усіх знайомих... а потім завмер навпроти великої вітрини магазину у якій відбивалась, у променях сідаючого сонця, багатоповерхівка. Та сама... Кров застигла у жилах! 

Олівія стояла на самому краю даху, небо з неймовірною швидкістю вкривалось грозовими хмарами, наче підлаштовуючись під настрій дівчини. Обіймала себе руками і видавалась зовсім обезсиленою і самотньою на фоні темних хмар.

— Оливко… — Раян спробував підійти ближче, але Лів виставила перед себе руки.
— Не варто. Не підходь.
— Ліві, не роби цього. Батько не хотів би…
— Замовкни! Мовчи! Ти нічого не розумієш!
— Розумію. Ти відчуваєш випалену диру у грудях. Ти втратила людину, яку любила сильніше за все. Але будь ласка, благаю.
— Дарма ти прийшов.
— Я не дозволю тобі стрибнути!