7. Дім — ти

Дім - це не місце. Дім - це люди, які завжди тебе чекають.

Жити з Раяном було… дивно. Прокидатися зранку і бачити його сонне обличчя на подушці поруч, ще одна зубна щітка у стаканчику біля умивальника, його духи поруч із лухами Лів на полиці, одяг у шафі — сорочки Девіса й светри Лів… Здавалося, Раян переїхав у дім дівчини не вісім днів тому, а жив тут багато років.

Стало звичним обговорювати плани на завтра, готувати сніданок разом. А вночі — вдавати, що нічого дивного не відбувається, лежачи поруч і міцно обіймаючись… відчувати, як він дихає, як вібрує грудна клітка під час розмови. Лівія інколи думала: чи зможе завтра прокинутися без нього?

Кажуть, секс зближує людей… Між ними не було близькості, хоча обоє розуміли, що ходять по грані. Їх зблизила відвертість — розмови, погляди, доторки. Олівія не хотіла прив’язуватися до ординатора, хоч і розуміла, що з кожним днем закохується в нього. Хіба могло бути по-іншому? Раян не хотів давити на дівчину — він розумів, що їй зараз не до стосунків. І жили вони у дивному стані підвішення: ніби поруч, але по різні сторони стіни.

Лів заспокоювала себе думкою, що це лише гра для Браяна, але глибоко в душі розуміла — стосунки з Раяном давно вийшли за межі контракту.

З кожним днем Лів усе більше помічала, що батькові стає гірше. Знеболювальні не допомагали — довелося перейти на опіати. Браян майже не їв, став роздратованим… Дівчина думала, що рідні стіни додадуть сили, а вийшло навпаки — чоловік повільно гаснув просто на очах. Бачити завжди активного й веселого батька таким ослабленим Лівія так і не звикла. Вона досі сподівалася, що одного дня прокинеться й зрозуміє — усе це був лише дурний сон. Але кожен ранок, яким би солодким він не починався, приходив із страхом — а раптом?

"Двоє найдорожчих", — промайнуло в голові Лів. Вона злякалася цієї думки так сильно, що швидко повернулася в кімнату, вдаючи, що спить, а сама до ранку лежала на одній стороні, думаючи… думаючи… думаючи.

Раян бачив її подавлений стан, знав, що Лів погано спить, бачив, як вона відводить заплакані очі, виходячи з кімнати батька. Він намагався розрадити її, але…

— Лів, будь ласка, візьми себе в руки!

— Йому стає гірше, невже ти не бачиш, Рай? — голос зірвався. — Здається, лікар Грегор відправив тата додому…

Девіс спробував обійняти дружину, але Лів відійшла в протилежний кут кімнати.

— Не варто. Ніхто у цьому світі не зрозуміє мого болю. Жодна жива істота не відчує того, що відчуваю я. Цей пекельний коктейль із ненависті і безпорадності, з розпачу і марних надій! Не варто трясти повітря марними словами.

— Олівія, просто поговори зі мною. Ти знову закриваєшся! Не потрібно нести цей хрест самій!

— Хрест? Говориш як фанатик! Твій Бог покинув мене, Раян! Я готова була розбити молитвами небеса, а Він просто відвернувся! Я залишилась сам на сам!

— У тебе є я. Чуєш, Олівія, я поруч.

— Навіщо? Ти цілком можеш повернутися до свого дому, Раян. Батько все одно цього не помітить, він не встає з ліжка.

Чоловік підійшов і притис Лів до своїх грудей, не дозволяючи вирватися.

— Я хочу бути поруч із тобою. Навіть якщо думаєш, що моя підтримка тобі не потрібна. Я не зможу зрозуміти твій біль, Олівко, ти права. Але я візьму його частину собі. Просто дозволь мені це зробити!

— Ти вкотре хочеш мене врятувати.

— Лів, я рятую тебе від самої себе! Ти так занурюєшся у горе… не впевнений, що зможеш вибратися.

— Як мені далі жити, Раян Девіс?! — Лів відштовхнула його і зірвалася на крик. — Я мала надію, що все зміниться. Зараз навіть її не залишилось… Коли тато… коли він… — дівчина безсило впала на коліна, закривши обличчя руками, тіло здригалося у риданні. — Коли він помре… — уперше промовила це страшне слово. — Як мені жити далі?!

Раян опустився на коліна поруч і погладив її по голові.

— Просто жити. Народити дітей, розповісти їм про дідуся, бути щасливою — бо Браян цього хоче! Батько не покине тебе, Ліві. Він завжди буде поруч — у думках, спогадах, у дрібницях: відчуваєш його, коли сідаєш за кермо, бо він навчив тебе водити. Він поруч, коли дивишся на багряний захід сонця, бо колись ви бачили такий самий на березі океану… У кожній миті він буде поруч.

Раян торкнувся Лів там, де божевільно стукотіло її серце, і дозволив дівчині сховати сльози на його грудях. Надто довго Олівія була сильною, звалюючи на себе тягар, який не кожен чоловік витримає. Тепер він не відпустить її. Завжди буде поруч із цією дивовижною жінкою.

Раптом із кімнати Батька почувся стогін. Лів кинулася туди. Браян стискав кулак так сильно, що червоні плями крові стікали з пальців, забруднивши одяг і ковдру.

— Тату, тату! — Лів кинулася до столика з медикаментами, здригаючись від стогонів.

— Покличте мою доньку! Де вона!? Де Олів! — чоловік кричав диким голосом, а Лів завмерла біля ліжка.

— Тату, це я, Олівія! Чуєш?! — паніка у голосі була невідворотна.

— Олівіє! Лів! — здавалось, Браян навіть не помічав її. — Де моя донька?!

Він так стис руку Лівії, що дівчина скрикнула від болю.

— Тату, це я.

— Олівіє… — погляд затягнуло димкою. — Ти погань! Погань! — батько махнув рукою, вибивши шприц, який з глухим звуком впав на підлогу і закотився кудись у кут.

Лів закам’яніла. Браян продовжував кидати образи. Олівія, наче уві сні, дивилася, як Раян забігає в кімнату, ледь втихомирює батька й робить укол. Ординатор силоміць виводить її у вітальню й простягає склянку води.

— Лів! Лів! — ляпас по обличчю майже непомітний, але приводить до тями. — Ліві!

— Чому він не впізнав мене? Чому він говорив усе це? Ці жахливі речі…

— Лів, це не твій батько. Це пухлина! Чуєш, Олівко? Утворення тисне на мозок, він марить. Це не він говорить. Не він.

— Не він… — повторювала дівчина, а перед очима залишалося сіре, перекошене люттю обличчя найріднішої людини.