5. Крок

Перший крок завжди найважчий.

Кожна дівчинка ще з дитинства мріє про весілля. Олівія не була винятком: у десять вона марила білою каретою й прекрасним принцом, у п’ятнадцять — чудовою сукнею та красенем-актором, у двадцять — невеликим святкуванням у колі рідних… років через десять.

Сьогодні ж вона стоїть у легкому сарафані зі скромним букетом блідо-рожевих троянд і намагається природно усміхатися — виходить геть погано. Поруч Раян у вишневій сорочці в чорну клітинку та світлих джинсах. Чоловік заспокійливо стискає її руку, от тільки це мало допомагає.

Із гостей — персонал лікарні, з яким Раян найбільше спілкувався, та батько Лів. Замість затишного ресторану — невеликий обід у лікарняному кафе. Замість гори букетів, музики й щирого сміху — скупі привітання та писк телефонів: пацієнти не чекатимуть.

Розпис минає, мов у тумані: кілька підписів, обручки, привітання й скупий поцілунок у кутик губ від… чоловіка? Думка про те, що Лів тепер заміжня жінка, здається чимось божевільним. Вона кілька секунд дивиться на каблучку на безіменному пальці лівої руки, до кінця не усвідомлюючи, що всього за два дні обманула батька, вийшла заміж за малознайомого чоловіка й зовсім не знає, що робити далі.

Раян, ніби захищаючи її й даючи час прийти до тями, приймає нечисленні привітання, прикриваючи Лівію спиною.

— Ти не виглядаєш щасливою.

У голосі батька чути каяття. Здається, він починає розуміти, що все навколо — дешевий фарс. Лів помічає сум у його очах і ніби прокидається зі сну.

— Я просто… не зовсім зрозуміла, що сталося. Організувати весілля за два дні — ще та морока, — вона намагається перевести все на невинний жарт.

— Я розумію, атмосфера тут явно не святкова…

Батько з жалем кидає погляд на кабінет доктора Грегора, який так люб’язно виділив приміщення для церемонії.

— Яка різниця — де, головне з ким, — Лів намагається усміхнутися.

— Раян сказав, що ви якось обговорювали весілля. Можливо, згодом можна буде відсвяткувати в іншій обстановці.

Так, Раян виявився кращим обманцем, ніж вона. Продумав усе до дрібниць, склав із брехні справжній пазл, який майже неможливо розібрати.

— Тату, от тебе випишуть — і ми організуємо справжню вечірку.

Лів присідає біля батькової коляски навколішки й пестливо притуляється щокою до лагідного дотику його руки.

— Я люблю тебе більше за все на світі. Ти — найдорожче, що в мене є, тату.

До горла підкочується клубок, і дівчина шумно сковтує вʼязку слину, у роті гірчить.

— Я теж тебе люблю, — голос Браяна хрипкий, він ледве стримує емоції. Не так він уявляв найщасливіший день у житті своєї дитини.

Батько й донька кілька хвилин мовчать. Кожен думає про своє. Браян гладить Лів по голові й тихо пишається нею — він добре виховав свою Оливку.

Лів ледве стримує сльози й усе ж не шкодує, що пішла на обман. Вона бачила полегшення на обличчі батька в ту мить, коли їх із Раяном оголосили чоловіком і дружиною. Хто знає, як буде потім — сьогодні вона зробила свій вибір добровільно.

Та й Раян справді вчора приїхав із юристом і контрактом. У документі йшлося про шлюб на пів року з можливістю продовження терміну. І Лів, і Раян розуміли, що цей термін умовний: усе може закінчитися значно раніше — з останнім подихом батька. Там також зазначалося, що жодні кошти, нерухомість чи інше майно не підлягають поділу в разі розірвання шлюбу, а сторони не мають одна до одної жодних претензій. Лів не була впевнена, що такий документ узагалі законний, але підписала його. Зрештою, жити вони все одно будуть окремо, а бачитися — лише в стінах лікарні. Хіба щось змінить тонкий обідок золота на пальці? Зараз для Лів на першому місці — здоров’я батька.

Уже під вечір Раян відвіз Олівію додому. Дівчина знову здалася під тиском двох чоловіків і пообіцяла спробувати нормально відпочити. До думки, що тепер вона заміжня, Лів так і не змогла звикнути. Одного дня замало, щоб прийняти цей факт.

— Ти теж почуваєшся незвично? — Раян провів її до коридору, галантно допоміг зняти кофту й тепер чекав відповіді, присівши на невелику софу.

— Трохи. Але ж наше життя залишиться таким, як було. Окрім обручок, нічого не нагадує про цей день. Не думаю, що наші стосунки зміняться.

Погляд чоловіка став гострим, і Лів здивовано подивилася на нього.

— Я не хотіла б створювати тобі незручностей.

— Ти їх і не створила. Я знав, що роблю. Лів… — Раян уважно дивився на дружину, ніби наважуючись сказати щось важливе.

Він узяв її за руки й м’яко усміхнувся:

— Я знаю, що ти мріяла не про таке весілля. Хочу, щоб цей день запам’ятався тобі хоча б чимось хорошим. Дозволь зробити маленький сюрприз.

— Сюрприз? — дівчина розгубилася.

— Довіришся мені?

Олівія засміялася — чи не найщиріше за весь день:

— Я щойно вийшла за тебе, Раян Девіс. Як думаєш, довіряю я тобі?

За годину Олів лежала на даху багатоповерхівки майже в центрі міста. Плечі зігрівав теплий коцик, терпкий смак вина приємно лоскотав горло. Вона спиралася на груди Раяна, а його руки ненав’язливо пестили її спину. Коли вона встигла так звикнути до цього дивного чоловіка? Коли дозволила собі довіритися?

Оливка відганяла непрохані думки й уперше за пів року дозволила собі відпустити страхи та тривоги. Дозволила собі забутись хоч на кілька годин, відмежуватись від реальності і уявити, щось геть інше. Уявити, що вона — просто Лів, а це — просто Раян, і вони познайомились не в лікарні, і між ними не фіктивний контракт, а легкі романтичні стосунки. І світ навколо, реальність геть інші. Без болю і відчуття неминучої втрати.

— Я рідко сюди приходжу, — Раян говорив майже пошепки. — Не вистачає часу. Але коли стає зовсім погано — це моє місце для відпочинку. Тут найкрасивіше небо в місті.

— І найближче, — усміхнулася вона. — Дякую тобі, Раян. Не знаю, у що я тебе вплутала, але дякую. І за допомогу, і за те, що завжди поруч, і за цей вечір.