2.Клятва

Le meilleur moyen de tenir sa parole est de ne jamais la donner.
(Найкращий спосіб дотриматися обіцянки — ніколи її не давати. Наполеон)

Олівії знадобилося добрих пів години, щоб привести себе до ладу. Дівчина стояла, спершись на раковину у вбиральні, й дивилася на своє відображення в дзеркалі. Втома залишила відбиток на її обличчі: посіяла дрібні зморшки, пролягла ними по чолу й заглянула в зіниці. Її сірі очі були безликі — без лукавого блиску й кокетливого погляду. Волосся кольору топленого шоколаду, зібране у високий хвіст, явно потребувало догляду. Нашвидкуруч помите дешевим шампунем у жорсткій воді, воно видало всі наслідки такої економії. Пухкі губи були покусані й у тріщинах, вилиці різко окреслилися — за пів року Ліві дуже схудла.

Дівчина провела рукою по обличчю й важко зітхнула. Інколи їй так нестерпно хотілося вирватися за стіни лікарні й щодуху бігти геть, доки вистачить сил. Утекти. Забутися. Щоб зник цей запах приреченості. В онковідділенні Смерть була ближчою, ніж будь-де. Та, про яку люди намагаються не думати, забути, не згадувати, дихала тут у потилицю. Вона перекреслювала плани й мрії, розбивала сім’ї та серця, ламала життя. Ми не думаємо про Смерть, забуваємо про неї, боїмося згадувати — а вона лише хитро всміхається нам у спину. Тік-так, люди, тік-так.

Олівія втомилася від присутності цієї Подруги. Втомилася бачити її довкола й усвідомлювати, що час іде.

Кілька днів тому дівчина поверталася з обіду, коли побачила моторошну картину: з однієї палати санітари вивозили каталку, накриту простирадлом. У коридорі гірко плакав молодий чоловік, тримаючи на руках сина років п’яти. Олівія згадала, що в 486-й лежала зовсім молода жінка — з ідентичним батьковому діагнозом. Ліві не змогла слухати ридання й просто втекла до парку. Довго сиділа в глухому закутку, мовчки плакала, хитаючись з боку в бік і підвиваючи. Виявляється, ми всі смертні.

До палати дівчина увійшла, намагаючись відігнати важкі думки й натягнути усмішку. Тато лежав на ліжку, заплющивши очі й не рухаючись, і Олівія перелякано прислухалася. Почула переривчасте дихання — і тихо видихнула сама.

— Оливко, тобі потрібно більше відпочивати. Не варто сидіти біля мене цілими днями.

Оливко… Так її називав лише батько.

Браян Стівенсон спробував підвестися, але без сил опустився на подушку. Його шкіра була сіруватою, мов пергамент, очі запали. Олівія допомогла батькові попити й обтерла його обличчя. Після першої хімії потреба голитися зникла, як і потреба розчісуватися — голова була лиса, мов бубон. Браян втомлено заплющив очі й легко стиснув руку доньки.

— Лівіє, не витрачай життя на мене. Тут чудові лікарі, я в надійних руках.

— Тату, не починай цю розмову. Я нікуди не піду.

— Вперта. Жахлива риса для жінки.

На губах Олівії майнула усмішка.

— Гени, — вона поцілувала худу долоню батька й притулилася до неї щокою. Сльози самі навернулися на очі, і дівчина шморгнула носом.

— Віві, не плач, я своє прожив.

— Не кажи такого, — прошепотіла. — Не смій таке казати.

— Олівіє, мені майже п’ятдесят п’ять. Поважний вік. Моє життя було яскравим, я багато побачив і досяг. А ти — моє головне досягнення. Я так пишаюся тобою.

— Ти не бачив, як я виходжу заміж, не бачив онуків… Тату, тобі є заради чого жити, будь ласка… — її голос урвався, дівчина спробувала заглушити сльози.

— Так… Я понад усе хочу побачити тебе у весільній сукні, почути, як ти даєш клятви перед вівтарем… — батько зітхнув і відвернувся. Ліві побачила, як по його щоках котяться сльози. — Мені так боляче, що я не побачу найщасливіші миті твого життя. Якби, ех, я б із лікарні втік…

Запала тиша. Олівія подумала, що навіть за великого бажання вона не може вийти заміж. Нема за кого. Підліткове кохання давно минуло, в коледжі були кілька несерйозних стосунків, а з появою роботи просто не лишалося часу. Ліві ніколи не ставила сім’ю на перше місце — хотіла спочатку впорядкувати життя, зробити кар’єру, а вже потім поринати в родинний побут. Останні шість місяців єдиними чоловіками, яких вона бачила щодня по шість-вісім годин, були лікар Грегор і ще Раян.

— Якби ти була заміжня, я був би щасливий? — тихо спитала вона.

— Я б знав, що ти в надійних руках, що в тебе є опора, — і міг би спокійно помирати.

Вони знову замовкли. Кожен думав про своє. Олівія дивилася на батька й усвідомлювала: заради його одужання вона готова на все. Грегор казав, що позитивні емоції для нього зараз украй важливі. То, може… але ж у Ліві навіть хлопця немає!

— Лів, пообіцяй мені, що не будеш самотньою. Що не втечеш у роботу й не замкнешся в собі. Молодість минає надто швидко, а кар’єра не буде поруч і в горі, і в радості.

— Тату…

— Оливко, поклянися. Це — моє останнє прохання.

— Клянуся, — не роздумуючи, відповіла донька.

— У тебе хтось є?

У голосі батька прозвучала така надія, що Ліві варто було промовчати. Але не змогла.

— Так, є...

Браян щасливо усміхнувся — таким вона не бачила його вже давно.

— Я б хотів із ним познайомитися.

— Ну… ем…

— Щось не так? Хоча… — він зам’явся. — Я, мабуть, зараз не в найкращій формі…

Батько явно збирався наговорити дурниць, як часто робив останнім часом, тож дівчина швидко перебила:

— Він знає про тебе. І не вигадуй нісенітниць — я знаю, про що ти думаєш. Просто… у нього робота, і я… я не впевнена, що це серйозно. Зараз трохи не до стосунків.

Обманювати в Ліві ніколи не виходило.

— Як його звати? — перебив батько.

— Раян, — ляпнула перше, що спало на думку.

Браян замовк і пильно подивився на доньку.

— Раян?.. Хм. Я дуже хочу з ним познайомитися. Будь ласка.

Олівія відвернулася, усвідомлюючи, що сама загнала себе в пастку — і клятвою, і брехнею про неіснуючого бойфренда. Та було вже пізно.

— Я щось придумаю, — сказала вона, сама не розуміючи, відповідає це батькові чи власним думкам.