2.Клятва

Le meilleur moyen de tenir sa parole est de nejamais la donner

(Найкращий спосіб дотриматись обіцянки - ніколи її не давати. Наполеон)

Олівії знадобилось добрих пів години, щоб привести себе в порядок. Дівчина стояла опершись на раковину у вбиральні і дивилась на своє відображення в дзеркалі. Втома залишила свій відбиток на її обличчі: посіяла дрібні зморшки, сполосувала ними чоло і поцілувала зіниці. Її сірі очі були безликі, ніякого лукавого блиску і кокетливого погляду. Волосся, кольору топленого шоколаду, зав'язане у висоий хвіст, явно потребувало догляду. Миття нашвидкоруч дешевим шампунем, у жорсткій воді дало свої результати. Пухлі губи були покусані і з тріщинками, вилиці помітно виступали, за пів року Ліві дуже схудла.

Дівчина провела рукою по обличчі і зітхнула. Інколи їй так нестерпно хотілось вийти за стіни лікарні і щодуху бігти геть, доки стане сил! Втекти, забутись...Щоб зник цей запах приреченості. У онковіділенні Смерть була ближче ніж деінде! Та, про котру люди намагаись не думати, забути, дихала тут в потилицю. Перекреслювала всі плани і мрії, розбивала сім'ї, серця, ламала життя.

Ми не думаєм про Смерть, забуваєм про неї, боїмось згадувати, а вона лиш хитро посміхається нам в спину. Тік- так, люди...

Олівія втомилась від присутності цієї Подруги. Втомилась бачити її навкруги і розуміти, що час іде.

На днях, дівчина поверталась з обіду, коли побачила моторошну картину: з однієї палати санітари вивозили накриту простинею каталку. У коридорі гірко плакав молодий чоловік тримаючи на руках сина років 5. Олівія згадала, що у 2 486-тій лежала зовсім молода жінка, з ідентичним батьковому діагнозом. Ліві не могла слухати ридання чоловіка і просто втекла у парк. Довго сиділа у глухому закутку і плакала. Мовчки, хитаючись з сторони в сторону і підвиваючи.

Виявляється, ми всі смертні.

У палату дівчина увійшла намагаючись відігнати всі дурні думки і натягуючи усмішку. Тато лежав на ліжку закривши очі, не рухаючись і Олівія перелякано прислухалась: почула переривисте дихання і тихо видихнула сама. 

- Оливко, тобі потрібно більше відпочивати. Не варто сидіти біля мене цілими днями.

Оливко...так її називав лише батько. 

Браян Стівенсон спробував підвестить, але без сил впав на подушку. Його шкіра була сірого кольору і нагадувала пергамент, очі запали.

Олівія допомогла батькові попити і витерла гладке обличчя. Після першої хімії потреба бритись відпала, як і розчісуватись - голова була лиса, як бубен.

Браян втомлено закрив очі і злегка потис руку доньки.

- Лівіє, не трать життя на мене. Тут прекрасні лікарі, я в надійних руках.

- Тату, не варто починати Цю розмову. Я нікуди не піду.

- Вперта. Жахлива риса для жінки. 

На губах Олівії промайнула усмішка.

- Гени. - поцілувала худу долоню батька і притулилась до неї щокою. Сльози мимоволі почали навертатись на очі і дівчина шморгнула носом.

- Оливко, не плач. Я своє прожив.

- Не говорити такого - прошептала. - Не смій таке казати!

- Олівіє, мені майже 55, поважний вік. Моє життя було яскравим, я стільки побачив і досяг. Ти - моє найголовніше досягнення. Я так пишаюся тобою!

- Ти не бачив, як я виходжу заміж, не бачив внуків...Тату, тобі є заради чого жити. Будь ласка... - її голос обірвався у риданні.

- Так, я більше за все хочу побачити тебе у весільному платті, хочу почути, як ти даєш клятви перед вівтарем.....- батько зітхнув і відвернув голову вбік. Лів побачила, як по його щоках течуть сльози.

- Мені так прикро, що я не побачу найщасливіші миті твого життя. Якби ...ех, я б з лікарні втік...

Запанувала тиша. Олівія подмала, що навіть при всьому бажанні вона не може вийти заміж. Нема за кого. Підліткова любов давно минула, у коледжі було кілька не серйозних відносин, а коли отримала роботу - просто не було часу на стосунки. Лів ніколи не ставила на перше місце сім'ю, хотіла упорядкувати життя, зробити кар'єру і тільки потім зариватись у сімейне життя і пелюшки. 

Останні шість місяців, єдиним чоловіком з яким вона бачилась кожного дня, по 6-8 годин, був лікар Грегор та ще Раян.

- Якби ти побував на моєму весіллі, ти б був щасливим?

- Я б побачив, що ти в надійних руках, що в тебе є опора і міг би спокійно помирати.

Вони знову замовкли, кожен думав про своє. Олівія дивилась на батька і думала, що заради його виздоровлення готова на все. Грегор говорив, як батькові важливі позитивні емоції. То може ... Але ж, якби ще Лів мала хлопця, а так...

- Лів, пообіцяй мені, що не будеш самотня. Що не поринеш у роботу і не замкнешся у собі. Молодість надто швидко проходить, а кар'єра не буде поруч і в горі і в радості.

- Тату...

- Оливко, поклянись! Це - моє останнє прохання до тебе.

- Клянусь. - навіть не роздумуючи відповіла донька.

- Чи можливо у тебе таки хтось є? 

Голос батька звучав з такою надією і Лів явно потрібно було промовчати, але ж....не змогла.

-Так, є.

Браян так щасливо усміхнувся, донька давно не бачила його таким.

- Я б хотів познайомитись.

- Ну...ем..

- Щось не так? Хоча, так розумію, я зараз не в найкращій формі і ...

Батько явно хотів наговорити дурниці, як часто це робив останнім часом. То ж дівчина швидко перебила:

- Він знає про тебе і не видумуй нісенітниці, а то я знаю, про що ти думаєш. Просто...ну у нього робота і я...я не впевнена, що це..серйозно...трохи зараз не до відносин - обманювати у Лів ніколи не виходило. 

- Як він хоч називається? - перебив батько

- Раян - ляпнула перше, що прийшло у голову. Браян замовк і пильно побивився на доньку

- Раян? Хм...Я дуже хочу з ним познайомитись. Будь ласка.