1.Межа

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
 

Весна цього року прийшла раптово і з аномальним теплом. У повітрі стійко пахло цвітом дерев, який білою ковдрою опадав на тротуари й безжально топтався ногами перехожих. Жителі міста з полегшенням скинули куртки й тепер ніжилися в легкому одязі під промінням сонця. Здавалося, весна принесла не лише тепло, а й гарний настрій. Навіть вічно чимось незадоволений продавець газет, містер Толорн, весело перегукувався з черговим покупцем.

Олівія стояла біля великого панорамного вікна, вдаючи, що розглядає невеликий парк і церкву. Золоті бані храму виблискували на сонці, прошиваючи небо хрестом. Здавалося, купол от-от здригнеться від гучного дзвону, що розлітався навколо. Дівчина прикусила губу й скривилася, відчувши солонуватий присмак крові.

Ліві ніколи не була богомільною. Її походи до храму обмежувалися великими святами або ж певними подіями — на кшталт вінчань чи похоронів. Так було до недавніх пір. Останні шість місяців життя Олівії обмежилися стінами Lee Memorial Hospital, парком біля нього і невеликою церквою. Стерильний запах в’ївся в шкіру та одяг, персонал лікарні став майже рідним, а спина звикла до незручного ліжка.

Щоб провітрити голову й не збожеволіти від проблем, дівчина тікала бодай на годину до парку й довго блукала його стежками. Хотілося вити від відчаю й безсилля, але вона розуміла: сльози не допоможуть. Спочатку до церкви їй порадила сходити стара санітарка, і, посидівши в холоді могутніх стін храму, Олівії раптом стало трохи легше. Тут не було запаху лікарні, людей у білих халатах і приречених облич.

Дівчина завжди сідала в самому кутку, на невелику лавку, слухала богослужіння й знову поверталася до Lee Memorial. Ліві не стала ревною християнкою, але це був її спосіб утечі від світу. З часом вона навчилася молитися — чи, радше, говорити з Богом. Вірила вона в Його існування чи ні — їй було нічого втрачати. Але був батько, який завис між життям і смертю. Браян Стівенсон — єдина рідна людина в житті дівчини.

Його батьки загинули, коли хлопцеві було років шістнадцять, залишивши синові лише старий пікап і кілька доларів у кишені. Наступні чотирнадцять років Браян брався за будь-яку роботу, аби заробити на життя, і зрештою зміг відкрити невелику пекарню майже в центрі міста. Згодом він одружився з білявою сусідкою Лізі, і здавалося, що нарешті все буде добре. Але під час пологів дружина померла, залишивши Браяна з новонародженою донькою на руках.

Олівія купалася в батьківській любові. Браянові було тридцять два, коли вона народилася, і він хотів дати доньці любов за двох. Строгий, але ніжний батько був для дівчини еталоном — ідеалом, усім найдорожчим. Він учився плести коси, підшивати сукні її лялькам, змащував розбиті коліна й витирав сльози першого нерозділеного кохання в третьому класі. Тато вчив її плавати, водити автомобіль, підтримував у виборі професії та вступі до коледжу, нишком переказував гроші на картку, якимось дивом дізнаючись, коли Ліві їх потребувала, і завжди був на її боці.

Вони телефонували одне одному щодня, і навіть відстань у чотириста вісімдесят кілометрів не змогла вбити їхньої прив’язаності.

А потім, коли дівчина розпланувала своє життя до найменших дрібниць, її серед ночі розбудив дзвінок із лікарні. Батька госпіталізували. Важкий стан. Вона покинула роботу, продала квартиру й повернулася додому — просто у власне коло пекла.

У Браяна Стівенсона діагностували рак мозку третьої стадії. У п’ятдесят чотири, з хворим серцем, він ледве витримав операцію. Далі була хіміотерапія — і жодних гарантій. Лікар Грегор лише розводив руками:

— Я зробив усе, що міг. Я не Бог. Сподівайтеся на краще.

І Ліві сподівалася. Не відходила від батька, ночувала в палаті й говорила до Бога:
«Не зараз, чуєш, не забирай його зараз! У мене нікого, крім батька, не залишилося. Я збожеволію, якщо він помре. Я не готова…»

А потім підіймалася з колін, витирала сльози й знову поверталася до палати.

Сьогодні мали прийти результати гістології. Олівія так хотіла вірити, що пухлина доброякісна, що шанс є, що молитви почуті…

От і стояла під кабінетом лікаря Грегора, вдаючи, що розглядає парк, і водночас намагаючись приховати дикий, тваринний страх. Адам Грегор підійшов до неї безшумно — якби не його відображення в ідеально начищеному склі вікна, дівчина й не почула б його.

— Олівіє, зайдімо до мене в кабінет, — чоловік підтримав її за лікоть, спрямовуючи до дверей.

— Лікарю, просто скажіть… — сил на більше не вистачило.

— У кабінеті. Все — у кабінеті.

Олівія зупинилася й напружено вдивилася в обличчя онколога. Той відвів погляд — і дівчина осіла, стримуючи виття, на холодну підлогу. Все було зрозуміло без слів. Навколо метушилися люди, хтось намагався напоїти її водою, руку пік укол заспокійливого. В очах промайнули чорні плями — і Ліві втратила свідомість. До тями вона прийшла в ординаторській, під крапельницею. Ординатор, років на сім-вісім старший за неї, простягнув склянку з водою й допоміг зробити кілька ковтків.

— Ти зовсім себе загнала. Лікар Грегор просто заборонить тобі «жити» в лікарні, якщо ще раз станеться такий зрив.

— Раяне, гістологія…

— Я знаю. Мені шкода, Олівія. Але якщо захворієш і ти, ситуація стане ще гіршою. Ти мусиш тримати себе в руках!

Раян Девіс працював у Lee Memorial уже три роки, заслужив репутацію толкового лікаря, а для Олівії став хорошим знайомим. Усі її друзі залишилися в минулому житті — там, де не було ночей у лікарні, чеків за ліки й недосипання разом зі страхом. Вона обірвала майже всі зв’язки, щойно повернулася додому. Спочатку було не до розмов, не хотілося розповідати про біду. Зрештою, допомогти їй ніхто не міг. Ліві підтримувала зв’язок лише з кількома друзями дитинства та татовими колегами — ті хоча б якось намагалися допомогти.