1.Межа

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,..

Весна цього року прийшла раптово і з аномальним теплом. У повітрі стійко пахло цвітом дерев, який білою ковдрою опадав на тротуари і безжалісно топтався ногами перехожих. Жителі міста з полегшенням скинули куртки і тепер ніжились, у легкому одязі, під промінням сонця. Здавалось, весна принесла не лише тепло, але і чудовий настрій. Навіть, вічно чимось не задоволений продавеь газет, містер Толорн, весело переговорювався з черговим покупцем. 

Олівія стояла біля великого панорамного вікна вдаючи, що розгладає невеликий парк і церкву. Золоті бані храму виблискували на сонці, прошиваючи хрестом небо. Здавалось купол от - от почне дрижати від гучного звуку дзвонів, що розлітався на округу. Дівчина прикусила губу і скривилась, відчувши солонуватий присмак крові. Ліві ніколи не була богомільною, її походи в храм обмежувались великими святами, або ж певними подіями, на кшталт вінчань чи похоронів. Так було до недавніх пір, останні шість місяців  життя Олівії обмежилось стінами Lee Memorial Hospital, парком біля нього і невеликою церквою. Стерильний запах в'ївся у її шкіру та одяг, персонал лікані став ледь не рідним, а спина звикла до не зручного ліжка. 

Щоб провітрити голову і не збожеволіти від проблем дівчина втікала хоч на годинку у парк і довго гуляла його стежками. Хотілось вити від відчаю і безсилля, але вона розуміла, сльози не допоможуть. Спочатку до церкви їй порадила піти стара санітарка і посидівши у холоді могутніх стін храму Олівії раптом стало трохи краще. Тут не було запаху лікарні, не було людей у білих халатах і приречених облич. Дівчина завжди сідала у самому кутку, на невелику лавку, слухала богослужіння і знову поверталась у стіни Lee Memorial. Ліві не стала ревною християнкою, але це був її спосіб втечі від світу. З часом вона навчилась молитись, чи пак, говрити з Богом. Бо вірила вона у Його існування, чи ні - їй нІчого було втрачати.  Але був батько, який завис між життям і смертю - Браян Стівенсон був єдиною рідною людиною у житті дівчини.

Його батьки загинули, коли хлопцеві було років 16, залишивши синові лише старий пікап і кілька доларів у кишені. Наступні 14 років Браян брався за будь яку роботу, лиш би заробити на прожиття і, зрештую, зміг відкрити невелику пекарню майже в центрі міста. Згодом він одружився на білокурій сусідці Лізі і здавалось нарешті все має бути добре, але при родах дружина померла, залишивши на руках Браяна доньку. 

Олівія купалась у батьківській любові. Браяну було 32 коли вона народилась, він хотів дати дочці любов за двох. Строгий, але люблячий батько був для дівчини еталоном, ідеалом, усім найдорожчим. Він вчився плести косу, підшивати плаття її лялькам, змащував розбиті коліна і витирав сльози першого нероздільного кохання у третьому класі. Тато вчив її плавати, водити автомобіль, підтримував з вибором професі і вступом у коледж, тихцем переводив гроші на картку, дивним чином дізнаючись, коли Ліві їх потребувала і завжди був на її боці. Вони здзвонювались кожного дня і навіть відстань у 480 кілометрів не змогла вбити їх прив'язаність одне до одного.

А потім, коли дівчина розпланувала своє життя до найменших дрібниць її серед ночі розбудив дзвінок з лікарні. Батька госпіталізували, він у важкому стані.  Покинула роботу, продала квартиру і повернулась додому, щоб потрапити у своє особисте коло пекла. У Браяна Стівенсона діагностували рак мозку третьої стадії. У п'ядесят чотири, з хворим серцем, він ледь витримав операцію, на черзі був період хіміотерапії і ніхто не давав жодних гарантій. Лікар Грегор лише розводив руками: " Я зробив все, що від мене залежало. Я не Бог. Надійтесь на краще". 

І Ліві надіялась, не відходила від батька, ночувала у палаті і говорила до Бога: "не зараз, чуєш, не забирай його зараз! Боже, у мене нікого крім батька не залишилось. Я збожеволію, якщо він помре! Я не готова!" А потім ставала з колін, втирала сльози і знову поверталась у палату.

Сьогодні мали прийти результати гістології. Олівія так хотіла вірити, що пухлина була доброякісною, що шанс є, що молитві почуті...

От і стояла під кабінетом лікаря Грегора, вдаючи що роздивляється парк, а сама намагалась приховати дикий звіриний страх. Адам Грегор підійшов до неї не чутно, якби не його відображення у ідеально начищеному склі  вікна дівчина і не почула б.

- Олівіє, зайдімо до мене у кабінет- чоловік підтримав її за лікоть ведучи у бік дверей.

- Лікарю, просто скажіть... - сил на більше не вистачило. 

- У кабінеті. Все у кабінеті.

Олівія зупинилась і напружено вдивлялась а обличчя онколога. Той відвів погляд і дівчина осіла виючи на холодну підлогу. Все було зрозуміло без слів. Навкруги метушились люди, хтось наагався напоїти її водою, а руку пік укол заспокійливого. В очах промайнули чорні пляи і Ліві втратила свідомість.

До тями дівчина прийшла лежачи в ординаторській під крапельницею. Ординатор, років на 7- 8 старший від неї, простягнув стакан з водою і допоміг зробити кілька ковтків.

- Ти зовсім себе довела. Лікар Грегор просто заборонить тобі  "жити" у лікарні, якщо ще раз станеться такий зрив. 

- Раян, гістологі...

- Я знаю, мені шкода Олівія. Але якщо захворієш і ти ситуація стане просто жахливою. Ти повинна тримати себе в руках.

Раян Девіс працював уже три роки у Lee Memorial, заслужив репутацію толкового лікаря, а для Олівії став хорошим знайомим.

Усі її друзі залишились у минулому житті, де не було ночей у лікарні, чеків за ліки і недосипань на пару з страхом. Дівчина обірвала усі зв'язки з ними, як тільки приїхала додому. Спочатку було не до розмов, не хотілось розказувати про біду. Зрештую, допомогти їй ніхто нічим не міг. Спілкування Ліві підтримувала лише з кількома друзями дитинства і татовими колегми. Останні хоч якось намагались допомогти. Тож розмови з Райяном допомагали розвіятись, не дозволяли потонути у емоціях. Біловолосий, кароокий ординатор був жорстким і гострим на язик, але завжди знаходив потрібні слова. Навіть гіркі, але правдиві.