Розділ 34

Вибір

Люди в чорному повільно наближалися.

Кожен їхній крок луною віддавався в печері.

Олена міцно притискала до себе Марійку.

— Все буде добре.

Прошепотіла вона.

Але сама не була в цьому впевнена.

Попереду стояв Максим.

Його погляд був твердим.

— Ніхто її не забере.

Чоловік із сивиною лише усміхнувся.

— Ти готовий ризикувати життям заради неї?

— Без вагань.

Олена відчула, як серце стислося.

Максим навіть не замислився над відповіддю.

Він просто знав.

Люди в чорному рушили вперед.

І саме тоді пролунав голос Вікторії.

— Стійте!

Усі завмерли.

Навіть незнайомець.

— Вікторіє?

Вона повільно вийшла вперед.

— Якщо вам потрібна спадщина, то Олена тут ні до чого.

— Не втручайся.

Холодно відповів чоловік.

— Уже втрутилася.

Вперше за весь час Вікторія стала поруч із сестрою.

Поруч із Оленою.

І це здивувало всіх.

Особливо Олену.

— Чому?

Ледь чутно запитала вона.

Вікторія подивилася на неї.

В її очах блищали сльози.

— Бо я втратила тебе одного разу.

Її голос затремтів.

— Другого разу не дозволю.

Олена не стримала сліз.

Стільки років вони були чужими.

І все ж таки залишалися сестрами.

Раптом один із чоловіків кинувся вперед.

Почалася сутичка.

Максим відштовхнув нападника.

Артем кинувся допомагати.

Петро схопив Марійку на руки.

— Біжимо!

Печера наповнилася криками.

Ліхтарі миготіли.

Тіні металися по стінах.

Ігор швидко підійшов до Олени.

— Є інший вихід.

— Де?

— За старим коридором.

Хранитель кивнув.

— Він веде до озера.

Усі почали відступати.

Та раптом почувся гуркіт.

Набагато сильніший за попередні.

Здригнулися стіни.

Зі стелі посипалися камені.

— Обвал!

Закричав Василь.

Усі кинулися вперед.

Максим озирнувся.

Олена була позаду.

І в цей момент великий уламок скелі полетів просто на неї.

— Олено!

Не думаючи, Максим кинувся вперед.

І закрив її собою.

Уламок ударив зовсім поруч.

Пил здійнявся хмарою.

Кілька секунд ніхто нічого не бачив.

— Максиме!

Закричала Олена.

Відповіді не було.

Лише шум падаючого каміння.

Серце Олени завмерло.

А коли пил почав осідати, вона побачила силует чоловіка на землі.

І не знала, чи живий він.

— Максиме!

Голос Олени луною рознісся печерою.

Пил повільно осідав.

Серце шалено калатало.

Вона кинулася вперед.

На землі лежав чоловік.

Нерухомо.

— Ні...

Прошепотіла вона.

Та раптом він поворухнувся.

— Максим!

Олена впала поруч із ним на коліна.

— Ти живий?

Максим повільно розплющив очі.

— Схоже, так.

На його чолі була кров.

Але він усміхнувся.

— Я ж обіцяв тебе берегти.

У Олени на очах виступили сльози.

Вона обійняла його.

Не думаючи ні про кого навколо.

Лише про те, що не втратила його.

— Не смій більше так мене лякати.

— Постараюся.

Тихо відповів він.

Позаду почувся голос Ігоря.

— Нам треба йти.

Зараз.

Обвал продовжувався.

Каміння падало зі стелі.

Старі стіни печери тріщали.

Хранитель показав на вузький прохід.

— Сюди!

Усі швидко рушили за ним.

Марійка міцно тримала Олену за руку.

Навіть Вікторія не відходила далеко.

Наче боялася знову втратити сестру.

Коридор ставав дедалі вужчим.

Але попереду вже було видно денне світло.

— Ми майже вийшли.

Сказав Артем.

І саме тоді пролунав постріл.

Усі завмерли.

Куля вдарилася в камінь поруч.

Люди в чорному наздоганяли їх.

— Швидше!

Закричав Петро.

Вони вибігли з печери.

Назовні лив дощ.

Над озером гриміла гроза.

Хвилі билися об берег.

Але свіже повітря здавалося справжнім порятунком.

Олена підняла голову до неба.

Вперше за довгий час вона відчула надію.

Та радість тривала недовго.

Ігор дивився на документи, які вони винесли з печери.

Його обличчя було похмурим.

— Що сталося?

Запитав Максим.

Ігор мовчки простягнув йому один аркуш.

Максим прочитав кілька рядків.

І зблід.

— Це неможливо.

— Що там?

Запитала Олена.

Максим повільно підняв на неї очі.

— У документах є ім'я людини, яка керувала всім із самого початку.

— Хто?

Грім розітнув небо.

Ігор важко видихнув.

— Людина, якій ми довіряли.

Усі переглянулися.

А потім їхні погляди одночасно зупинилися на одній людині.

На Петрові.

— Ні...

Прошепотіла Олена.

Але Петро мовчав.

І саме це мовчання налякало її найбільше.

Дощ лив стіною.

Гроза не вщухала.

Усі стояли біля старого будиночка лісника неподалік озера.

Саме сюди привів їх Ігор після втечі з печери.

У кімнаті було тихо.

Занадто тихо.

Олена дивилася на Петра.

— Скажіть, що це неправда.

Петро мовчав.

Його погляд був опущений у підлогу.

— Петре.

Прошепотів Василь.

— Скажи хоч щось.

Нарешті він важко зітхнув.

— Я не хотів, щоб усе зайшло так далеко.

У Олени похололо всередині.

— Отже, це правда?

Петро заплющив очі.

— Частково.

— Частково?!

Обурився Максим.

— Через тебе загинули люди?

— Ні!

Різко відповів Петро.

— Я ніколи не бажав нікому смерті.