Розділ 33

Заборонена кімната

Старий металевий звук ще лунав у темряві.

Наче сама гора прокинулася після довгого сну.

Усі стояли нерухомо.

Навіть Марійка перестала плакати.

— Що це за кімната?

Тихо запитала Олена.

Ігор довго мовчав.

Його погляд був спрямований у темряву сходів.

— Місце, де почалася вся ця історія.

Максим насупився.

— Ми вже чули подібне.

Починай говорити прямо.

Ігор важко видихнув.

— Багато років тому наші родини знайшли тут не скарб.

І не документи.

— Тоді що?

— Доказ.

У печері стало тихо.

— Доказ чого?

— Зради.

Петро різко заплющив очі.

Наче давно боявся почути це слово.

— Досить.

— Ні.

Вже не досить.

Сказав Ігор.

— Через брехню загинули люди.

Через мовчання руйнувалися родини.

Олена дивилася на нього не відриваючи погляду.

— І ти весь цей час знав?

— Так.

— Чому не повернувся?

У його очах промайнув біль.

— Бо мені не дали.

Раптом десь унизу знову почувся гуркіт.

Ближче.

Значно ближче.

Наче хтось рухався до них.

— Нам треба йти.

Сказав хранитель.

— Негайно.

Але Ігор похитав головою.

— Уже пізно.

— Що це означає?

— Вона відкрита.

— Хто "вона"?

Ігор повільно підняв руку.

І показав униз сходами.

— Заборонена кімната.

Марійка сховала обличчя на плечі матері.

— Мамо...

Олена обійняла доньку.

— Все буде добре.

Та сама не вірила власним словам.

Раптом із темряви сходів з'явилося світло.

Не від ліхтаря.

Не від свічки.

Дивне.

Холодне.

Блідо-синє.

Усі завмерли.

Світло наближалося.

Повільно.

Крок за кроком.

І тоді вони побачили людину.

Молоду жінку.

У світлій сукні.

Вона стояла на сходах.

Нерухомо.

Олена відчула, як серце перестало битися.

Бо впізнала її.

З фотографії.

Зі старих листів.

З розповідей тітки Ганни.

— Катерина...

Прошепотіла вона.

Жінка не відповіла.

Лише дивилася на них.

Сумними очима.

— Це неможливо.

Сказав Василь.

— Вона померла понад сто років тому.

Раптом світло навколо постаті почало згасати.

Повільно.

Наче туман розчинявся в повітрі.

І перед тим як зникнути, жінка підняла руку.

Та вказала на стіну праворуч.

Потім її силует розтанув у темряві.

Марійка тихо скрикнула.

— Вона зникла...

Максим швидко підійшов до стіни.

Тієї самої, на яку вказала постать.

І побачив невелику металеву пластину.

З написом:

"Правда завжди має ціну."

Під написом був замок.

І отвір точно підходив до срібного ключа, який вони знайшли в конверті.

Усі переглянулися.

Олена повільно дістала ключ.

Її рука тремтіла.

Бо вона відчувала:

те, що ховається за цією стіною, змінить усе.

Абсолютно все.

Усі мовчали.

Навіть дихати стало важко.

— Ти впевнена?

Тихо запитав Максим.

Олена подивилася на нього.

У його очах була тривога.

І турбота.

— Ні.

Чесно відповіла вона.

— Але ми зайшли надто далеко, щоб зупинитися.

Максим кивнув.

І поклав свою руку поверх її руки.

— Тоді разом.

Олена вставила ключ у замок.

Клац.

На мить нічого не сталося.

А потім печера здригнулася.

Глибокий гуркіт прокотився під землею.

Кам'яна стіна почала повільно відсуватися.

Із темряви потягнуло холодом.

Таким холодом, від якого холола кров.

За стіною відкрився вузький коридор.

А в самому кінці виднівся старий дерев'яний стіл.

На ньому лежала лише одна річ.

Чорна папка.

— Це все?

Здивувався Артем.

Ігор похитав головою.

— Ні.

Це початок.

Вони обережно підійшли ближче.

На обкладинці золотими літерами було написано:

"Проєкт Спадщина"

Василь зблід.

— Боже...

— Ви знаєте, що це?

Запитала Олена.

Василь важко опустився на стілець.

— Я думав, усі копії знищені.

Максим швидко відкрив папку.

Усередині були фотографії.

Листи.

Печатки.

Старі документи.

А ще список прізвищ.

Десятки прізвищ.

І серед них були знайомі.

Савчук.

Левченко.

Кравець.

Олена відчула, як серце пропустило удар.

— Це наші родини...

Ігор мовчки кивнув.

— Саме тому вас намагалися зупинити.

— Але чому?

Ігор узяв один із документів.

Його руки тремтіли.

— Бо правда могла зруйнувати багато впливових людей.

У цей момент Петро дістав останній аркуш.

І зблід.

— Ні...

— Що там?

Він не відповів.

Лише передав документ Олені.

Вона подивилася на текст.

І відчула, як земля йде з-під ніг.

У документі було написано:

"Справжня спадкоємиця проєкту — Олена."

— Що?

Прошепотіла вона.

— Це неможливо.

— Можливо.

Тихо сказав Ігор.

— Саме тому тебе приховували від усіх ці роки.

Олена не могла повірити.

— Я нічого не розумію.

Раптом із-за спин почувся знайомий голос.

— Зате я розумію.

Усі різко обернулися.

Біля входу стояла жінка.

Висока.

Елегантна.

У темному пальті.

Її очі були холодними.

Ігор зблід.

— Ні...

Олена здивовано дивилася на незнайомку.

— Хто ви?