Розділ 32

Голос із темряви

— Олено...

Голос пролунав знову.

Тихий.

Хрипкий.

Наче людина не говорила багато років.

Усі завмерли.

Марійка міцно притулилася до мами.

— Мамо...

Хто це?

Олена не могла відповісти.

Її серце билося так сильно, що вона ледве чула все навколо.

Максим одразу став перед нею.

— Покажися!

Голосно крикнув він у темряву.

Відповіді не було.

Лише відлуння.

І тоді ліхтарі знову мигнули.

Раз.

Другий.

Третій.

На мить світло вихопило з темряви людський силует.

Далеко внизу сходів.

Олена різко вдихнула.

— Там хтось є.

Артем уже тримав ліхтар перед собою.

— Не рухайтеся.

Силует повільно зробив крок уперед.

Потім ще один.

І ще.

Чоловік був виснажений.

Худий.

У старому одязі.

Його довге волосся спадало на обличчя.

Але коли він підняв голову, Олена відчула, як земля йде з-під ніг.

Вона впізнала його.

Не тому, що пам'ятала обличчя.

А тому, що щойно бачила його на фотографії.

— Ігор...

Прошепотіла вона.

Чоловік завмер.

У його очах з'явився біль.

— Ти жива...

Олена не могла поворухнутися.

Усі ці роки вона була впевнена, що він давно зник.

А тепер він стояв перед нею.

Живий.

Максим уважно дивився на незнайомця.

— Це правда ти?

Ігор повільно кивнув.

— Я чекав вас.

— Тут?

Здивувався Петро.

— Так.

— Скільки часу?

Ігор сумно усміхнувся.

— Занадто довго.

Хранитель раптом зблід.

— Це неможливо.

Усі подивилися на нього.

— Чому?

Хранитель зробив крок назад.

— Бо я був на його похороні.

У печері запала мертва тиша.

Ігор лише похитав головою.

— Саме цього вони й хотіли.

— Хто?

Різко запитав Максим.

Ігор подивився на старий зошит.

На фотографії.

На двері.

І важко видихнув.

— Люди, які боялися правди.

Раптом із глибини печери почувся гуркіт.

Наче щось велике зрушилося з місця.

Земля здригнулася.

Зі стелі посипався пил.

— Що це було?!

Вигукнула Олена.

Ігор різко повернув голову.

І вперше на його обличчі з'явився справжній страх.

— Ні.

— Що сталося?

— Вони відкрили її.

— Кого?

Ігор подивився в темряву за своєю спиною.

Туди, де сходи йшли ще глибше під землю.

І тихо промовив:

— Кімнату, яку ніхто не повинен був знаходити.

У ту ж мить із темряви долинув звук.

Повільний.

Металевий.

Наче хтось провернув старий замок.

І десь далеко внизу відчинилися двері.