Глава 30

Наступний

Усі завмерли.

Ніхто не наважувався навіть дихати.

На камені чорнів свіжий напис:

"Наступний уже обраний."

А поруч лежав Микола.

Нерухомо.

— Він живий!

Раптом вигукнув Артем.

Усі кинулися до нього.

Микола важко дихав.

Але був при свідомості.

— Що сталося?

Запитав Максим.

Микола повільно розплющив очі.

— Хтось був тут...

— Хто?

— Я не бачив.

Його голос тремтів.

— Світло згасло.

А потім мене хтось штовхнув.

Олена озирнулася.

Темрява печери тепер здавалася ще страшнішою.

— Тут є ще один вихід.

Тихо сказав незнайомець.

— Звідки ви знаєте?

— Бо колись я його будував.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Хто ви взагалі такий?

Запитав Максим.

Чоловік довго мовчав.

А потім відповів:

— Я — останній хранитель цієї таємниці.

У печері знову стало тихо.

— Це не ім'я.

Сказав Артем.

— Бо моє справжнє ім'я вже не має значення.

Він подивився на старий зошит.

— Значення має те, що написано там.

Олена відкрила останню сторінку.

Поруч із ім'ям Максима з'явився ще один рядок.

Вона зблідла.

— Ні...

— Що там?

Її голос затремтів.

— Тут написано дату.

Максим узяв зошит.

І відчув, як земля ніби йде з-під ніг.

Дата стояла завтрашня.

— Це безглуздя.

Прошепотів він.

— Сподіваюся.

Відповів хранитель.

— Але раніше цей список майже ніколи не помилявся.

Марійка почала плакати.

— Не хочу тут бути...

Олена одразу обійняла доньку.

— Ми їдемо додому.

Зараз.

Але в ту саму мить печеру струсонуло.

Зі стелі посипалося каміння.

Пролунав глухий гуркіт.

— Обвал!

Закричав Петро.

Усі кинулися до виходу.

Та було вже пізно.

Величезний камінь перекрив прохід.

Назовні більше не було дороги.

У печері запанувала паніка.

— Ми замкнені!

— Шукайте інший вихід!

Крикнув Василь.

Ліхтарі заметалися по стінах.

І раптом Марійка показала кудись углиб печери.

— Там світло!

Усі обернулися.

Далеко попереду справді виднівся слабкий золотистий відблиск.

Наче за скелями горіла лампа.

Або свічка.

Хранитель зблід.

Найбільше за всіх.

— Неможливо...

— Що?

Запитала Олена.

Він дивився на світло широко розплющеними очима.

— Ця кімната повинна бути порожньою.

— Яка кімната?

Хранитель повільно прошепотів:

— Та, яку ніхто не відкривав понад сто років.

І саме звідти раптом долинув дитячий сміх.

Тихий.

Моторошний.

У печері не було жодної дитини.

Окрім Марійки.

Але цей сміх точно належав не їй.

Дитячий сміх стих так само раптово, як і з'явився.

Ніхто не рухався.

Олена міцно притискала до себе Марійку.

Відчуваючи, як швидко б'ється її маленьке серце.

— Ви теж це чули?

Пошепки запитала вона.

— Усі чули.

Відповів Максим.

Навіть його голос звучав напружено.

Хранитель не зводив погляду зі слабкого світла в глибині печери.

— Це неправильно...

— Що саме?

Запитав Артем.

— Там не повинно бути світла.

Петро нервово провів рукою по обличчю.

— Може, хтось потрапив туди раніше за нас.

— Ніхто не міг.

Твердо сказав хранитель.

Його впевненість налякала всіх ще більше.

Та виходу не було.

Основний прохід перекрили камені.

Залишався лише шлях уперед.

Повільно група рушила до загадкового світла.

Чим ближче вони підходили, тим дивнішою ставала печера.

На стінах почали з'являтися старі малюнки.

Люди.

Будинки.

Дерева.

І один символ.

Той самий ключ.

Він повторювався знову і знову.

— Хтось залишив це багато років тому.

Прошепотіла Олена.

— Набагато більше, ніж років.

Тихо відповів хранитель.

У його голосі прозвучало щось дивне.

Наче він знав більше, ніж говорив.

За кілька хвилин вони дісталися до невеликого кам'яного залу.

Саме звідси лилося світло.

Посеред приміщення стояв старий ліхтар.

Він горів.

Немов його запалили лише кілька хвилин тому.

— Як це можливо?

Запитав Максим.

Ніхто не відповів.

А потім Марійка помітила щось біля стіни.

— Мамо...

Подивись.

Олена повернула голову.

І завмерла.

На стіні висів портрет.

Старий.

Пожовклий від часу.

На ньому була молода жінка.

Надзвичайно схожа на Олену.

Те саме волосся.

Ті самі очі.

Навіть усмішка.

— Ні...

Прошепотіла вона.

Під портретом була табличка.

Олена наблизилася.

І прочитала напис.

"Катерина Савчук.

1898 рік."

— Савчук?

Здивувався Максим.

Це було його прізвище.

Але жінка була схожа саме на Олену.

Усі переглянулися.

Щось у цій історії не складалося.

І саме тоді хранитель підійшов до портрета.

Його рука ледь торкнулася рами.

— Ось чому вас привела сюди доля.

— Що це означає?

Хранитель подивився на Олену і Максима.

І тихо промовив:

— Ваші родини пов'язані значно сильніше, ніж ви думаєте.

У ту ж мить за портретом почувся клац.

Частина стіни повільно відсунулася.

І відкрила вузькі кам'яні сходи, які вели ще глибше під землю.

Звідти тягнуло холодом.

А на верхній сходинці лежав свіжий аркуш паперу.

Свіжий.

Наче його залишили сьогодні.