Розділ 29

Кроки в темряві

Крок.

Ще крок.

І ще один.

Звук лунав із глибини печери.

Повільний.

Важкий.

Наче хтось ішов просто до них крізь темряву.

Марійка схопила маму за руку.

— Мамо...

Олена відчула, як холонуть пальці.

Навіть Максим напружився.

Світло ліхтаря тремтіло в його руці.

— Хто там?!

Голосно крикнув він.

Відповіді не було.

Лише кроки.

Петро стояв блідий як крейда.

— Це неможливо...

Повторював він.

— Петре, про що ти?

Різко запитав Василь.

— Там нікого не повинно бути.

— Чому?

— Бо той прохід був закритий.

Завалений.

Я сам це бачив.

Сивий чоловік із татуюванням теж занервував.

— Замовкни.

— Ти теж знаєш правду.

Відповів Петро.

І вперше в голосі старого з'явився страх.

Кроки ставали ближчими.

Крок.

Крок.

Крок.

А потім із темряви вийшла постать.

Усі завмерли.

Це був чоловік.

Літній.

Зі сивою бородою.

У старому темному плащі.

Він зупинився за кілька метрів від них.

І мовчки подивився на кожного.

Нарешті його погляд зупинився на Петрові.

— Ти все ж повернувся.

Петро похитнувся.

— Ні...

— Ти мене пам'ятаєш.

Олена помітила, що Петро ледве стоїть на ногах.

— Хто це?

Запитала вона.

Петро довго мовчав.

А потім тихо відповів:

— Людина, яку я зрадив.

У печері стало тихо.

Настільки тихо, що всі почули власний подих.

— Що?

Прошепотів Максим.

Незнайомець повільно наблизився.

— Нарешті ти сказав правду.

Петро опустив голову.

— Я мав сказати її давно.

Сивий чоловік із татуюванням різко рушив до виходу.

— Нам треба йти.

Зараз.

Але незнайомець подивився на нього.

І усміхнувся.

Дивною усмішкою.

— Ти все ще боїшся мене, Миколо?

Усі завмерли.

Олена різко повернулася до чоловіка з татуюванням.

— Ви знайомі?

Микола мовчав.

І саме це мовчання було найстрашнішою відповіддю.

Незнайомець повільно підійшов до столу.

Поклав руку на старий зошит.

І відкрив останню сторінку.

Ту, яку ніхто ще не читав.

Його погляд став сумним.

— Через цю сторінку загинули люди.

У Марійки вирвався тихий схлип.

Олена відчула, як серце шалено забилося.

— Що там написано?

Чоловік підняв очі.

— Імена.

— Які імена?

— Усіх, хто був причетний до зникнень.

Микола різко зблід.

— Не читай!

Запізно.

Незнайомець уже дивився на список.

І раптом його обличчя змінилося.

Здивування.

Потім шок.

І нарешті — страх.

Справжній страх.

— Ні...

Прошепотів він.

— Що сталося?

Запитав Максим.

Чоловік повільно підняв голову.

— Тут є ім'я людини, якої не повинно бути в цьому списку.

— Чиє?

Він подивився прямо на Олену.

І вимовив лише одне слово:

— Ганна.

Світ навколо Олени ніби завмер.

Бо ім'я її тітки стояло серед тих, кого вона все життя вважала жертвами.

А не винними.

— Ні.

Це неможливо.

Тітка Ганна була людиною, яка все життя оберігала родину.

Залишила листи.

Сховала щоденник.

Допомогла знайти правду.

— Тут якась помилка.

Сказала Олена.

Незнайомець похитав головою.

— Хотів би я, щоб це була помилка.

Василь швидко підійшов до нього.

— Покажи.

Він уважно прочитав сторінку.

І зблід.

— Боже...

— Що там написано?

Не витримав Максим.

Василь важко сів на камінь.

— Тут не список злочинців.

Усі завмерли.

— Тоді що це?

— Це список тих, хто знав правду.

Печерою прокотився полегшений видих.

Але лише на мить.

Бо наступні слова були ще страшнішими.

— Із двадцяти двох людей живими залишилися лише четверо.

Запала тиша.

Олена відчула холод у грудях.

— Що означає "залишилися"?

Незнайомець закрив зошит.

— Те, що чуєш.

— Вони загинули?

— Один за одним.

Протягом багатьох років.

Марійка міцніше притулилася до мами.

— Мені страшно.

Олена поцілувала доньку в волосся.

— Я знаю, сонечко.

Петро раптом підняв голову.

— Покажи останній рядок.

Незнайомець повільно перевів погляд униз сторінки.

І завмер.

— Ні...

— Що там?

Він мовчав.

Максим вихопив зошит із його рук.

Погляд ковзнув до останнього запису.

І він різко зблід.

— Максиме?

Прошепотіла Олена.

Він повільно підняв очі.

— Там моє ім'я.

У печері стало моторошно тихо.

— Що?

— Моє ім'я стоїть останнім.

Олена вихопила зошит.

І справді побачила запис.

"Максим Савчук."

Поруч стояла дата.

Сьогоднішня.

По спині пробігли мурашки.

— Це чийсь жорстокий жарт...

— Ні.

Тихо відповів незнайомець.

— Цей запис з'явився тут багато років тому.

— Це неможливо!

Вигукнув Артем.

— Я теж так думав.

Грім ударив так близько, що здригнулися стіни печери.

І саме в цю секунду світло ліхтаря згасло.

Раз.

Другий.

І печера занурилася в темряву.

Почулися крики.

Хтось перечепився через каміння.

Марійка заплакала.

— Мамо!

— Я тут!

Олена намацала доньку в темряві.

А потім пролунав звук.

Глухий удар.

Наче щось важке впало на землю.

Коли ліхтарі знову засвітилися, усі завмерли.