Розділ 27

Двері правди

У печері стало тихо.

Настільки тихо, що було чути лише краплі води, які падали зі стелі.

Сивий незнайомець стояв біля входу.

Його люди перекрили шлях назад.

— Відчиняйте двері.

Повторив він.

Олена відчула, як холод пробігає по спині.

— А якщо ми не хочемо?

Запитав Максим.

Чоловік усміхнувся.

— Тоді всі даремно пройшли цей шлях.

Батько Максима уважно дивився на металеві двері.

— Я пам'ятаю їх.

Тихо сказав він.

— Ти вже був тут?

Здивувалася Олена.

— Один раз.

Дуже давно.

Усі подивилися на нього.

— І що за ними?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Ми так і не змогли їх відкрити.

Олена опустила погляд на щоденник.

На останній сторінці поруч із символом був ще один малюнок.

Три руки.

Які торкалися одного знака.

Василь різко вдихнув.

— Спадкоємці.

— Що?

— Тут написано "відкриється лише спадкоємцям".

Петро теж нахилився ближче.

— Три родини.

Три підписи.

Три спадкоємці.

Повільно всі зрозуміли.

Олена.

Максим.

І Артем.

Саме вони були пов'язані з людьми, які колись сховали цю таємницю.

Артем мовчки підійшов до дверей.

— Якщо це правда, часу мало.

Сивий незнайомець зробив крок уперед.

— Відчиняйте.

Зараз.

У його голосі вже не було ввічливості.

Лише наказ.

Олена подивилася на Максима.

Він кивнув.

Разом із Артемом вони поклали долоні на кам'яний символ у центрі дверей.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім...

Глибоко всередині печери почувся глухий звук.

Гррррр...

Камінь здригнувся.

Марійка злякано притулилася до дідуся.

— Мамо...

— Все добре.

Прошепотіла Олена.

Хоч сама ледве дихала.

Двері почали повільно відчинятися.

Усередині було темно.

Але коли промінь ліхтаря проник у приміщення, усі завмерли.

Це був не скарб.

Не золото.

Не гроші.

Посеред кімнати стояв старий дерев'яний стіл.

А на ньому лежали папки.

Документи.

Листи.

Фотографії.

І великий металевий сейф.

Сивий чоловік усміхнувся.

— Нарешті.

Він рушив уперед.

Та раптом голос Марійки пролунав у тиші.

— Мамо...

Подивись.

Олена повернула голову.

На стіні за сейфом висіла велика стара фотографія.

І коли світло ліхтаря впало на неї, у всіх перехопило подих.

Бо на фотографії були не лише їхні батьки.

Там були й вони самі.

Олена.

Максим.

І Артем.

Дітьми.

— Це неможливо...

Прошепотів Максим.

Адже фотографія була зроблена задовго до того, як вони мали зустрітися.

І внизу дрібним почерком був напис:

"Майбутнє почалося раніше, ніж ви думаєте."