Розділ 26

Зрадник

— Петро бреше!

Голос Артема луною рознісся між деревами.

Усі завмерли.

Петро повільно повернувся до нього.

На його обличчі не було здивування.

Наче він очікував цієї зустрічі.

— Я знав, що ти прийдеш.

Спокійно сказав він.

— Замовкни!

Різко відповів Артем.

— Ти й так забрав достатньо.

Олена переводила погляд з одного на іншого.

— Хтось може пояснити, що відбувається?!

Напруга стала майже нестерпною.

Артем підійшов ближче.

Його обличчя було блідим після аварії.

Але очі палали рішучістю.

— У щоденнику є не все.

— Що ти маєш на увазі?

Запитав Максим.

— Є ще одна частина документів.

Яку Ганна сховала окремо.

Петро насупився.

Вперше за весь час.

— Звідки ти знаєш?

Артем усміхнувся.

— Бо моя сестра довіряла мені.

Ці слова змусили всіх замовкнути.

Навіть Максим.

— Твоя сестра?

Тихо перепитав він.

На мить між чоловіками промайнуло щось схоже на біль.

Старий.

Не загоєний.

— Перед аварією вона залишила мені лист.

Сказав Артем.

— І просила відкрити його лише тоді, коли правда почне виходити назовні.

Олена затамувала подих.

— І що було в листі?

Артем подивився на Петра.

— Ім'я.

У лісі стало тихо.

— Чиє?

— Людини, яка підставила всіх.

Петро різко стиснув кулаки.

— Не роби цього.

— Пізно.

Максим ступив уперед.

— Назви ім'я.

Артем повільно дістав із кишені старий складений аркуш.

Він був потертий.

Пожовклий.

Наче його носили із собою багато років.

— У листі було написано лише одне речення.

Олена відчула, як серце починає шалено калатати.

— Яке?

Артем розгорнув папір.

І прочитав уголос:

— "Не довіряйте тому, хто завжди приходить на допомогу."

Запала тиша.

Усі дивилися один на одного.

Намагаючись зрозуміти зміст цих слів.

І раптом Василь зблід.

Настільки сильно, що Олена одразу це помітила.

— Тату?

Василь повільно опустив очі.

— Ні...

— Що таке?

Він важко вдихнув.

— Я знаю, про кого вона писала.

Усі завмерли.

— Про кого?

Василь підняв голову.

В його очах був страх.

Справжній страх.

— Про людину, яку ми всі вважали другом.

— Назви ім'я!

Вигукнув Максим.

Василь уже відкрив рот.

Але в цю ж мить неподалік пролунав звук двигуна.

До водоспаду швидко наближалася ще одна машина.

Петро різко зблід.

— Ні...

— Що?

— Вони нас знайшли.

Автомобіль зупинився.

Дверцята відчинилися.

І чоловік, який вийшов із нього, змусив усіх застигнути на місці.

Особливо Максима.

— Тату?..

Прошепотів він.

Бо перед ними стояв чоловік, якого Максим вважав мертвим уже багато років.

— Тату?..

Голос Максима зірвався.

Наче він знову став хлопчиком.

Чоловік повільно вийшов із машини.

Сивий.

Втомлений.

Але безперечно це був він.

Олена побачила, як Максим зблід.

— Ти казав...

— Я знаю.

Ледь чутно відповів Максим.

— Я був на його похороні.

Усі мовчали.

Чоловік підійшов ближче.

— Не зовсім.

Сумно сказав він.

— Що це означає?

Запитав Артем.

— Це означає, що ховали не мене.

По спині Олени пробігли мурашки.

— Тоді хто був у тій могилі?

Чоловік опустив очі.

— Людина, яка погодилася допомогти мені зникнути.

— Навіщо?!

Вигукнув Максим.

В його голосі було стільки болю, що навіть ліс навколо ніби завмер.

— Бо я думав, що рятую вас.

Максим гірко засміявся.

— Рятуєш?

Ти залишив мене самого.

— Я знаю.

— Двадцять років!

У голосі Максима звучали образа, гнів і розпач.

Усе те, що він носив у собі роками.

Олена мовчки взяла його за руку.

Він навіть не помітив цього.

— У нас не було вибору.

Сказав батько.

— У кого "у нас"?

Чоловік подивився на Василя.

Потім на Петра.

— У всіх нас.

Тепер уже зблід Василь.

— Ні...

— Так.

Настав час сказати правду.

Повітря стало важким.

Батько Максима подивився на Олену.

— Твоя тітка Ганна знала все.

— Що саме?

— Що документи на землю були лише приводом.

Олена насупилася.

— Не розумію.

Чоловік повільно кивнув на щоденник.

— Бо справжня цінність була не в землі.

Усі мовчали.

— А в тому, що знаходиться під нею.

Максим і Олена переглянулися.

— Що знаходиться?

Чоловік важко вдихнув.

— Джерело.

— Ми вже знаємо про нього.

— Ні.

Ви не знаєте всього.

В його голосі прозвучала тривога.

— Це не просто джерело мінеральної води.

Василь повільно заплющив очі.

Наче давно боявся почути ці слова.

— Там є печера.

— І?

— У печері сховані документи.

Дуже старі.

— Які документи?

— Такі, за які люди готові були вбивати.

Тиша.

Повна.

Мертва.

Навіть шум водоспаду здавався далеким.

— Це через них усе сталося?

Запитала Олена.

— Так.

— Через них розпалися родини?

— Так.

— Через них ти зник?

Чоловік кивнув.

У цей момент Петро різко озирнувся.

— Нам потрібно йти.

Зараз.

— Чому?

Петро дивився кудись за дерева.

І вперше в його очах з'явився справжній страх.

— Бо ми тут не самі.