Розділ 25

Конверт із майбутнього

На подвір'ї запанувала тиша.

Усі дивилися на маленький пожовклий конверт.

— Це якийсь жарт...

Прошепотіла Олена.

На конверті чітко було написано:

"Марійці."

Марійка здивовано кліпала очима.

— Це мені?

— Не знаю, сонечко.

Тихо відповіла мама.

Василь обережно взяв конверт.

Його руки тремтіли.

— Я вперше бачу це.

Клянусь.

Максим уважно розглядав старий папір.

— Конверт дуже старий.

Йому багато років.

Микола теж дивився на нього.

Але тепер його цікавили вже не документи.

— Відкрийте.

Сказав він.

Ніхто не сперечався.

Олена повільно розірвала край конверта.

І дістала складений удвоє лист.

Перший рядок змусив усіх завмерти.

"Якщо цей лист читає дівчинка на ім'я Марійка, значить я не помилилася."

— Що?..

Олена не могла повірити своїм очам.

Далі почерк належав тітці Ганні.

"Я не знаю, коли ти народишся.

Не знаю, ким будеш.

Але знаю одне.

Ти з'явишся в нашій родині."

Марійка притиснулася до мами.

— Це трохи страшно.

— Мені теж.

Ледь усміхнулася Олена.

У листі Ганна писала про дивну сімейну традицію.

Про щоденник, який жінки їхньої родини вели понад сто років.

І саме там було записано багато подій, які згодом справді відбувалися.

— Це неможливо.

Прошепотів Максим.

— Я теж так думала.

Сказав Василь.

— Поки не побачив цей щоденник власними очима.

Усі мовчали.

А потім Олена дочитала останній абзац.

І її серце завмерло.

"Найважливіша сторінка знаходиться там, де починається вода і закінчується камінь."

— Що це означає?

Ніхто не знав.

Але Василь раптом зблід.

— Ні...

— Тату?

— Я знаю це місце.

Олена різко підняла голову.

— Де?

Василь подивився на гори за будинком.

— Старий водоспад.

— І що там?

Він ковтнув повітря.

— Там тітка Ганна колись сховала сімейний щоденник.

Усі переглянулися.

Навіть Микола мовчав.

Бо якщо щоденник справді існував, він міг містити відповіді на всі питання.

Про землю.

Про сімейний конфлікт.

Про фотографії.

І про те, чому долі Олени та Максима дивним чином переплелися через десятки років.

За вікном почався дощ.

Перші краплі впали на старий дах будинку.

А десь високо в горах, біля забутого водоспаду, їх уже чекала таємниця, яку ніхто не наважувався відкрити багато років.

Дощ посилювався.

Краплі стукали по даху старого будинку.

А в кімнаті панувала тиша.

Усі думали про одне й те саме.

Щоденник.

— Ми їдемо завтра.

Рішуче сказала Олена.

— Завтра?

Здивувався Василь.

— Так.

Я занадто довго жила без відповідей.

Максим підтримав її поглядом.

— Я поїду з тобою.

Марійка одразу підскочила.

— І я!

Навіть у такій напруженій ситуації всі усміхнулися.

Наступного ранку вони вирушили до водоспаду.

Стежка вела через густий ліс.

Повітря пахло соснами та мокрою землею.

Василь ішов попереду.

Саме він пам'ятав дорогу.

— Тут нічого не змінилося.

Тихо сказав він.

— Ти часто тут бував?

Запитала Олена.

— Колись дуже часто.

Разом із Ганною.

У його голосі з'явився смуток.

За годину вони почули шум води.

Водоспад був красивішим, ніж вони уявляли.

Вода падала з високої скелі й розбивалася об каміння.

— Тут.

Сказав Василь.

— Де саме?

Він озирнувся.

Потім показав на великий камінь біля підніжжя водоспаду.

— Ганна завжди говорила:

"Там, де починається вода і закінчується камінь."

Саме ці слова були в листі.

Серце Олени пришвидшилося.

Максим підійшов ближче до каменя.

І раптом помітив щось дивне.

— Тут є символ.

На поверхні був вирізаний старий знак.

Схожий на ключ.

— Допоможіть мені.

Разом вони відсунули кілька невеликих каменів.

І під ними знайшли металеву коробку.

— Невже...

Прошепотіла Олена.

Коробка була старою.

Покритою іржею.

Але замок ще тримався.

На щастя, ключ зі скрині підійшов.

Клац.

Кришка відкрилася.

Усередині лежав товстий шкіряний щоденник.

І ще одна фотографія.

Олена обережно взяла її до рук.

І завмерла.

На фото були її батьки.

Батьки Максима.

Тітка Ганна.

І ще одна людина.

Людина, яку вона вже бачила.

— Ні...

Прошепотів Василь.

— Що таке?

Він дивився на фото широко розплющеними очима.

— Це неможливо.

— Хто це?

Запитала Олена.

Василь повільно підняв голову.

— Це чоловік, якого поховали двадцять років тому.

По спині Олени пробіг холодок.

— Тобто?

— Тобто він мав бути мертвим.

Саме в цю секунду за їхніми спинами хруснула гілка.

Усі різко обернулися.

На стежці стояв чоловік у темній куртці.

І він дивився прямо на щоденник.

— Нарешті ви його знайшли.

Спокійно сказав незнайомець.

— Хто ви?

Запитав Максим.

Чоловік усміхнувся.

Дивною усмішкою.

— Моє ім'я вам нічого не скаже.

Але колись ви знали мене як людину, яка померла.

Олена міцніше стиснула щоденник.

Максим інстинктивно став перед нею.

— Хто ви такий?

Холодно запитав він.

Чоловік повільно підійшов ближче.

На вигляд йому було близько шістдесяти років.

Сивина на скронях.

Втомлені очі.

І раптом Василь зробив крок назад.