Розділ 24

Зустріч

Олена не могла поворухнутися.

Усе життя вона уявляла цей момент.

Тисячі разів.

У дитинстві.

У юності.

У найсамотніші ночі.

І ось тепер чоловік, якого вона не бачила двадцять п'ять років, стояв біля будинку.

Її батько.

— Це він...

Ледь чутно прошепотіла вона.

Максим мовчки став поруч.

Не торкаючись її.

Не кваплячи.

Просто був поряд.

— Тобі не обов'язково виходити зараз.

Тихо сказав він.

Олена похитала головою.

— Ні.

Я чекала цього все життя.

Вона повільно спустилася сходами.

Кожен крок давався важко.

Наче роки болю і запитань лежали на її плечах.

Двері відчинилися.

Василь стояв за кілька метрів.

Сиве волосся.

Втомлені очі.

Зморшки біля губ.

Але погляд...

Погляд був таким самим.

Він дивився на неї так, ніби боявся, що вона зникне.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Привіт, доню.

І ці два слова остаточно розбили її серце.

Сльози самі покотилися по щоках.

— Чому?

Запитала вона.

Не привіт.

Не як ти.

Не де був.

Лише одне слово.

— Чому?

Василь заплющив очі.

Наче чекав цього питання багато років.

— Бо був слабким.

Олена мовчала.

— Я боровся.

Клянуся тобі.

Боровся як міг.

Але одного дня зрозумів, що програю.

— І просто зник?

Його голос затремтів.

— Ніколи.

Я ніколи не зникав.

Я писав.

Телефонував.

Приїжджав.

Він дістав із кишені стару фотографію.

На ній була маленька Олена.

Приблизно п'яти років.

— Я носив її із собою двадцять років.

Олена більше не могла стримувати сліз.

Усе життя вона ненавиділа людину, яка, можливо, навіть не покидала її добровільно.

— Я так злилася на тебе...

— Знаю.

— Так сильно.

— І мала право.

Василь витер очі.

— Але якщо можеш...

Колись...

Спробуй мене вислухати.

Олена довго мовчала.

Потім несподівано зробила крок уперед.

І обійняла його.

Незграбно.

Невпевнено.

Крізь сльози.

Василь здригнувся.

Наче не вірив, що це відбувається насправді.

А потім теж обійняв доньку.

Вперше за двадцять п'ять років.

У цей момент навіть Максим відвернувся до вікна.

Даючи їм цей час.

Але їхню зустріч перервав звук іншого автомобіля.

До будинку швидко під'їхала машина.

Дверцята різко відчинилися.

І з неї вибіг чоловік.

— Де документи?!

Усі здивовано обернулися.

Василь миттєво зблід.

— Ні...

— Ти його знаєш?

Запитала Олена.

Василь дивився на незнайомця так, ніби побачив привид.

— Це людина, через яку все почалося.

У повітрі зависла важка тиша.

Бо минуле ще не закінчилося.

І найнебезпечніша його частина тільки-но приїхала до будинку.

Незнайомець зупинився посеред подвір'я.

Високий.

У дорогому темному пальті.

З холодним поглядом.

Олена відчула, як напружився Василь.

Батько буквально зблід.

— Хто це?

Тихо запитала вона.

Василь важко видихнув.

— Микола Кравець.

Ім'я нічого їй не говорило.

Але реакція дорослих сказала достатньо.

Максим теж завмер.

— Я думав, ти давно за кордоном.

Сказав він.

Чоловік гірко усміхнувся.

— А я думав, ви давно знайшли документи.

Його погляд ковзнув до будинку.

Потім до Василя.

— Віддай їх.

— Ні.

Твердо відповів Василь.

— Тоді буде гірше.

Олена більше не витримала.

— Хтось нарешті пояснить мені, що відбувається?!

Запала тиша.

Василь подивився на доньку.

І вперше за весь день вона побачила в його очах страх.

— Багато років тому ми з батьком Максима і тіткою Ганною володіли землею разом.

— Я знаю про це.

— Ні.

Не все знаєш.

Він ковтнув клубок у горлі.

— На тій землі знайшли джерело мінеральної води.

Максим різко підняв голову.

— Що?

— Експерти підтвердили це ще двадцять років тому.

Олена не могла повірити.

— І що?

— Це були б мільйони.

Можливо, десятки мільйонів.

На подвір'ї стало зовсім тихо.

— А потім з'явився він.

Василь подивився на Миколу.

— І захотів забрати все собі.

Микола засміявся.

— Я лише пропонував угоду.

— Брехня!

Різко відповів Василь.

— Через тебе посварилися родини.

Через тебе зникли документи.

Через тебе ми втратили все.

Очі Миколи потемнішали.

— Обережніше зі словами.

Максим зробив крок уперед.

— Якщо погрожуєш, то не тут.

На кілька секунд чоловіки зустрілися поглядами.

Напруга була такою сильною, що здавалося, повітря зараз спалахне.

І саме тоді Марійка вибігла на ґанок.

— Мамо!

Усі миттєво обернулися.

Дівчинка тримала в руках стару металеву коробку.

— Я знайшла це під підлогою!

Олена здивовано подивилася на неї.

— Де?

— У коморі.

Там дошка хиталася.

Серце Василя раптом завмерло.

— Покажи.

Він відкрив коробку.

І одразу сів на стілець.

Наче ноги перестали його тримати.

Усередині лежав оригінал договору.

Той самий.

З усіма підписами.

І печатками.

Доказ того, кому насправді належала земля.

— Неможливо...

Прошепотів Микола.

Вперше за весь час його впевненість зникла.

Максим повільно взяв документи до рук.

— Схоже, правда нарешті знайшлася.