Розділ 23

Фотографія

Олена не могла відірвати погляду від старої фотографії.

Руки тремтіли.

Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

— Це...

Максим завмер поруч.

Його обличчя зблідло.

— Так.

Це мій батько.

Кілька секунд вони мовчали.

Намагаючись усвідомити побачене.

На фотографії двоє молодих чоловіків стояли поруч і усміхалися.

Наче були друзями.

Наче знали одне одного дуже добре.

Але це було неможливо.

Принаймні так вони думали раніше.

— Ти знав про це?

Запитала Олена.

— Ні.

Клянусь.

Вона дивилася йому в очі.

І бачила правду.

Максим був шокований не менше за неї.

На звороті фотографії залишився дивний напис.

"Вони все знали."

— Що це означає?

Прошепотіла Олена.

Максим похитав головою.

— Не знаю.

Але хтось дуже хоче, щоб ми почали копатися в минулому.

У цей момент телефон Олени задзвонив.

Незнайомий номер.

Вона вагалася.

Але все ж відповіла.

— Алло?

Кілька секунд у слухавці панувала тиша.

Потім почувся старечий чоловічий голос.

— Олено?

У неї перехопило подих.

— Так...

— Це Василь.

Твій батько.

Світ навколо ніби перестав існувати.

Телефон ледь не випав із рук.

Максим миттєво помітив, як вона зблідла.

— Олено?

Але вона вже майже не чула його.

— Це жарт?

Ледь прошепотіла вона.

— Ні.

Я шукав тебе багато років.

На очах виступили сльози.

Усе життя вона думала, що її покинули.

Що вона нікому не потрібна.

А тепер людина, яку вона вважала привидом минулого, говорила з нею по телефону.

— Чому?

Тільки й змогла вимовити вона.

На тому кінці запанувала тиша.

— Бо мені заборонили бути поруч.

І я боявся, що ти мене зненавидиш.

Олена заплющила очі.

Сльози покотилися по щоках.

— Я не знаю, що сказати.

— Тоді просто вислухай мене.

Один раз.

Будь ласка.

Після розмови вона довго сиділа мовчки.

Не рухаючись.

Не говорячи ні слова.

Максим був поруч.

Але навіть він не знав, як допомогти.

І саме тоді задзвонив його телефон.

Він глянув на екран.

І різко підвівся.

— Що сталося?

Запитала Олена.

Максим виглядав так, ніби побачив щось жахливе.

— Це Артем.

— І?

Максим повільно підняв на неї очі.

— Він потрапив у аварію.

— Що?

— І перед тим, як його забрала швидка, він сказав лікарям лише одну фразу.

У кімнаті стало тихо.

— Яку?

Максим зблід.

— "Скажіть Олені, що ключ знаходиться в будинку Ганни."

Олена завмерла.

Ключ.

Будинок тітки Ганни.

Фотографія.

Її батько.

Минуле Максима.

Усе раптом почало складатися в одну велику загадку.

І вона ще не знала, що відповідь чекає на неї далеко в Карпатах.

У будинку, який вона щойно успадкувала.

Тієї ночі Олена майже не спала.

Перед очима стояли слова Артема.

"Ключ знаходиться в будинку Ганни."

Який ключ?

Від чого?

І чому він сказав це саме перед аварією?

Максим теж не знаходив собі місця.

Усе ставало дивнішим із кожною годиною.

Фотографія.

Батько Олени.

Лист тітки Ганни.

А тепер ще й загадковий ключ.

Вранці вони вирішили не чекати.

— Їдемо в Карпати.

Твердо сказала Олена.

Максим кивнув.

— Разом.

Через кілька годин машина вже підіймалася вузькою гірською дорогою.

Навколо здіймалися високі смереки.

Повітря було свіже і прохолодне.

Марійка сиділа позаду і захоплено дивилася у вікно.

— Тут як у казці!

Олена усміхнулася.

Вперше за останні дні.

Але тривога нікуди не зникала.

Будинок тітки Ганни стояв на пагорбі.

Старий.

Дерев'яний.

Але напрочуд доглянутий.

Коли вони відчинили двері, усередині пахло деревом і травами.

Наче господиня щойно вийшла на хвилинку і ось-ось повернеться.

— Дивно.

Прошепотіла Олена.

На стіні висіли старі фотографії.

На полицях стояли книги.

Усе виглядало майже недоторканим.

— З чого почнемо?

Запитав Максим.

Олена озирнулася.

І раптом її погляд зупинився на старому годиннику.

Великому настінному годиннику.

Який давно не працював.

Щось здалося їй дивним.

Вона підійшла ближче.

— Максиме...

— Що?

— Подивись.

За склом годинника виднівся маленький металевий предмет.

Старовинний ключ.

Серце Олени мало не вистрибнуло з грудей.

Вона обережно відкрила корпус годинника.

І дістала його.

На ключі були вигравіювані лише дві літери.

"В.К."

— Що це означає?

Максим узяв ключ до рук.

— Не знаю.

Але це точно те, про що говорив Артем.

У цей момент Марійка покликала їх із горища.

— Мамо! Швидко сюди!

Олена і Максим переглянулися.

І майже побігли сходами нагору.

На горищі було темно.

Лише вузький промінь світла пробивався крізь маленьке вікно.

Марійка стояла біля великої дерев'яної скрині.

— Вона була захована під старою ковдрою.

Олена відчула, як завмирає подих.

Максим повільно вставив ключ у замок.

Клац.

Замок відкрився.

Кришка скрині повільно піднялася.

Усередині лежали документи.

Фотографії.

Листи.

І стара шкіряна папка.

На її обкладинці золотими літерами було написано:

"Для Олени. Від батька."