Розділ 20

Дзвінок серед ночі

— Олено...

Сталася біда.

Голос Ігоря тремтів.

Такого вона ще ніколи не чула.

Серце одразу впало кудись униз.

— Що сталося?

— Це Марійка?

— Ні, ні... Марійка в безпеці.

Олена видихнула.

Але ненадовго.

— Тоді що?

На тому кінці запанувала тиша.

— У мене був батько.

Ти знаєш, ми давно майже не спілкувалися.

Але сьогодні мені подзвонили із лікарні.

Олена завмерла.

— Він у реанімації.

У ресторані стало тихо.

Максим одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.

Він бачив, як змінилося її обличчя.

Як зблідли губи.

— Я зараз їду туди.

Просто...

Я не знаю, навіщо тобі дзвоню.

Олена заплющила очі.

Попри все, що було між ними, вона відчула його біль.

— Бо тобі страшно.

Ігор мовчав.

— Так.

Після розмови вона ще довго дивилася на телефон.

Максим обережно торкнувся її руки.

— Все добре?

— Ні.

Вона розповіла йому про дзвінок.

Максим вислухав мовчки.

Потім сказав:

— Ти хвилюєшся за нього.

— Як за людину.

Не більше.

Але хвилююся.

Максим кивнув.

І саме за це вона його цінувала.

Він не ревнував.

Не ставив ультиматумів.

Не змушував обирати.

Наступного ранку Ігор сидів у коридорі лікарні.

Втомлений.

З червоними очима.

Без сну.

Без сил.

Коли він підняв голову, то побачив знайому постать.

Олена.

Вона прийшла.

— Ти тут?

— Так.

— Не потрібно було.

— Потрібно.

Ігор відчув, як у грудях защеміло.

Не від кохання.

Від вдячності.

Кілька годин вони сиділи поруч.

Майже не розмовляючи.

Просто чекаючи.

Ближче до обіду лікар вийшов із палати.

— Стан стабільний.

Найгірше позаду.

Ігор повільно опустив голову.

Наче вперше за добу зміг нормально вдихнути.

Увечері він провів Олену до виходу.

Біля лікарні було тихо.

Лише вітер колихав дерева.

— Дякую.

— Не треба.

— Треба.

Він усміхнувся.

Сумно.

Але щиро.

— Ти завжди була кращою людиною, ніж я заслуговував.

Олена не знала, що відповісти.

Тому просто мовчала.

А коли повернулася додому, біля під'їзду її чекав Максим.

З гарячою кавою в руках.

І теплою усмішкою.

— Довгий день?

— Дуже.

— Ходімо додому.

І в ту мить Олена зрозуміла дещо важливе.

Ігор був частиною її минулого.

Важливою частиною.

Назавжди пов'язаною через Марійку.

Але поруч із Максимом вона бачила своє майбутнє.

І вперше ця думка більше її не лякала.

Та коли вони вже зайшли до під'їзду, телефон Олени знову задзвонив.

Незнайомий номер.

Вона відповіла.

І вже через секунду зблідла.

— Хто це? — занепокоївся Максим.

Олена повільно опустила телефон.

— Це адвокат.

— Який адвокат?

— Він сказав, що в мене є спадщина...

Про яку я нічого не знала.

Олена довго дивилася на телефон.

Наче не могла повірити в почуте.

— Яка ще спадщина?

Максим насупився.

— Ти впевнена, що це не помилка?

— Не знаю.

Адвокат сказав прийти завтра в офіс.

І показати документи.

Усю ніч Олена майже не спала.

Думки плуталися.

Вона не могла пригадати нікого, хто міг би залишити їй спадщину.

Особливо таку, через яку шукає адвокат.

Наступного дня вона сиділа в невеликому кабінеті навпроти літнього чоловіка в окулярах.

На столі лежала товста папка.

— Пані Олено, мені дуже шкода, що ми знайомимося за таких обставин.

— Про кого йдеться?

Адвокат відкрив документи.

— Про вашу тітку Ганну.

Олена здивувалася.

— Тітку Ганну?

Вона майже не пам'ятала її.

Колись давно та жила в іншому місті.

Із родиною зв'язок давно обірвався.

— Після смерті пані Ганни ви виявилися єдиною спадкоємицею.

Олена мовчала.

— Що саме вона залишила?

Адвокат посунув до неї папери.

— Будинок.

Невеликий, але доглянутий.

Також земельну ділянку.

І банківський рахунок.

Олена не могла вимовити ні слова.

Їй здавалося, що це сон.

Увечері вона розповіла все Максиму.

Вони сиділи на кухні.

Марійка вже спала.

— І що тепер?

— Не знаю.

Можливо, продам будинок.

Можливо, ні.

Максим задумливо дивився у вікно.

— А де він знаходиться?

— У Карпатах.

У маленькому селі.

Кажуть, там дуже красиво.

— Може, поїдемо подивитися?

Олена усміхнулася.

— Ми?

— Так.

Ти, я і Марійка.

Перед тим як приймати рішення.

У цей момент телефон Максима завібрував.

Він глянув на екран.

І його усмішка миттєво зникла.

— Що сталося?

Максим повільно відклав телефон.

Обличчя стало серйозним.

Дуже серйозним.

— Є проблема.

— Яка?

Він кілька секунд мовчав.

Наче не знав, як сказати.

— Людина з мого минулого повернулася.

Усередині в Олени все напружилося.

— Що це означає?

Максим важко видихнув.

— Це означає, що наше життя може стати набагато складнішим.

І вперше за довгий час в його очах з'явився справжній страх.