Розділ 16

Чоловіча розмова

Максим мовчки дивився на Ігоря.

Кілька секунд у кабінеті панувала напружена тиша.

Після всього, що сталося під дощем, він очікував чого завгодно.

Нової сварки.

Звинувачень.

Погроз.

Але не цього.

— Сідай, — нарешті сказав Максим.

Ігор повільно сів навпроти.

— Я слухаю.

Ігор важко видихнув.

Наче ця розмова давалася йому нелегко.

— Я прийшов не через тебе.

— Тоді через кого?

— Через Олену.

Максим нічого не відповів.

Лише уважно дивився на нього.

— Я знаю, що був поганим чоловіком.

Ці слова прозвучали несподівано.

— Знаю, що залишив її одну.

Знаю, що пропустив роки життя своєї доньки.

І знаю, що не маю права вимагати другого шансу.

Максим мовчав.

Бо вперше чув від Ігоря чесність.

Без виправдань.

Без гордості.

— Але я люблю її.

Максим стиснув щелепи.

— І тому повернувся?

— Ні.

Ігор похитав головою.

— Спочатку повернувся через Марійку.

А потім зрозумів, що весь цей час любив і Олену.

Максим повільно встав із крісла.

Підійшов до вікна.

Довго мовчав.

— А якщо вона обере мене?

Ігор опустив очі.

Питання було болючим.

Дуже болючим.

— Тоді я відійду.

— Просто так?

— Ні.

Він гірко усміхнувся.

— Це мене зламає.

Але якщо вона буде щаслива, я прийму це.

Максим уперше побачив у ньому не суперника.

А чоловіка, який теж боїться втратити кохану людину.

І від цього стало ще складніше.

— А ти? — раптом запитав Ігор.

— Що я?

— Ти справді її любиш?

Максим усміхнувся.

Трохи сумно.

— Так.

Без вагань.

Без сумнівів.

Лише одне слово.

Але Ігор зрозумів усе.

— Тоді все вирішить вона.

Максим кивнув.

— Так.

Олена.

Завжди була лише Олена.

Не боротьба.

Не суперництво.

Не гордість.

Лише її вибір.

Того ж вечора Олена поспішала додому після роботи.

У голові було безліч думок.

Вона навіть не помітила, як почався дощ.

Невеликий.

Теплий.

Літній.

Раптом позаду почувся знайомий голос.

— Олено.

Вона обернулася.

Максим.

Він стояв за кілька кроків від неї.

Мокрий від дощу.

Але усміхнений.

— Щось сталося?

— Так.

Він зробив крок ближче.

Серце одразу прискорилося.

— Я більше не хочу чекати.

— Максиме...

— Ні.

Дай мені договорити.

Його голос був тихим.

Але впевненим.

— Усе життя я приймав складні рішення.

Ризикував.

Помилявся.

Перемагав.

Але ніколи не боявся так сильно, як зараз.

Олена відчула, як перехоплює подих.

— Чому?

— Бо зараз йдеться не про бізнес.

Не про гроші.

Не про роботу.

Йдеться про тебе.

Дощ ставав сильнішим.

Люди поспішали повз них.

Але вони нікого не помічали.

— Я не знаю, що буде завтра.

Не знаю, який вибір ти зробиш.

Але знаю одне.

Максим зробив ще один крок.

— Я кохаю тебе, Олено.

І цього разу між ними не було ні офісу.

Ні інших людей.

Ні причин приховувати правду.

Лише серця, які билися дедалі швидше.

А Олена стояла мовчки.

Зі сльозами на очах.

Бо чекала цих слів набагато довше, ніж сама собі зізнавалася.

Дощ падав усе сильніше.

Олена дивилася на Максима.

На чоловіка, який щойно відкрив перед нею своє серце.

І вперше за довгий час вона не хотіла тікати.

Не хотіла ховатися за страхом.

Не хотіла мовчати.

— Скажи хоч щось, — тихо попросив Максим.

У його голосі було хвилювання.

Таке незвичне для людини, яка завжди здавалася впевненою.

Олена зробила крок ближче.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я боялася цього моменту.

— Я теж.

Вони обидва усміхнулися.

Трохи невпевнено.

Трохи щасливо.

— Після Ігоря я пообіцяла собі більше ніколи не довіряти настільки сильно.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Вона похитала головою.

— Коли людина, яку ти кохаєш, іде, частина тебе теж зникає.

Максим мовчки слухав.

— І мені знадобилися роки, щоб знову навчитися жити.

Він обережно взяв її за руку.

— Я не Ігор.

— Знаю.

— І не прошу забути минуле.

— Знаю.

— Я просто хочу бути поруч.

Коли тобі добре.

Коли тобі важко.

Коли ти смієшся.

І коли плачеш.

Усе інше не має значення.

Сльози покотилися по її щоках.

Не від болю.

Від переповнених почуттів.

Від того, що хтось нарешті любив її не за щось.

А просто тому, що вона — це вона.

— Максиме...

— Так?

Вона подивилася йому просто в очі.

— Мені страшно.

— Мені теж.

— Але коли я поруч із тобою...

Він затамував подих.

— ...мені вже не так страшно.

На мить світ навколо ніби зник.

Залишилися тільки вони.

І ця мить.

Максим усміхнувся.

Тією усмішкою, яку вона так любила.

Теплою.

Справжньою.

— Це означає "так"?

Олена засміялася крізь сльози.

— Можливо.

— Можливо?

— Не змушуй мене говорити це першою.

— Добре.

— Я тебе кохаю, Максиме.

Ці слова прозвучали тихо.

Але для нього вони були голоснішими за будь-який грім.

Він заплющив очі на секунду.

Наче не міг повірити, що почув це насправді.

А потім міцно обійняв її.

Олена притулилася до нього.