Розділ 15

Межа

Після розмови в офісі Максим більше не міг думати ні про що інше.

Олена.

Її слова.

Її погляд.

І те, як вона сказала:

"Запізно."

Але ці слова були сказані не йому.

І саме це давало надію.

Увечері він запросив її на вечерю.

Без офісу.

Без роботи.

Без приводів.

Лише вони двоє.

Олена довго вагалася.

Але погодилася.

Усередині вона розуміла, що вже не хоче тікати від своїх почуттів.

Ресторан був затишним і тихим.

За вікном сяяли вечірні вогні міста.

Вони розмовляли кілька годин.

Сміялися.

Згадували дитинство.

Розповідали про мрії.

І що більше часу минало, то легше їм ставало поруч одне з одним.

— З тобою я можу бути собою, — несподівано сказала Олена.

Максим завмер.

— Це найкраще, що я чув за багато років.

Коли вони вийшли з ресторану, надворі було прохолодно.

Максим зняв піджак і накинув їй на плечі.

— Ти завжди такий турботливий?

— Ні.

— Тоді чому зі мною так?

Він подивився їй в очі.

— Бо ти для мене особлива.

Від цих слів серце почало битися швидше.

Саме в цей момент біля тротуару різко загальмувала машина.

Олена здригнулася.

З автомобіля вийшов Ігор.

Його обличчя було напруженим.

— То ось чому ти була зайнята.

Уся тепла атмосфера зникла за секунду.

— Ігорю...

— Не треба.

Його погляд був прикутий до Максима.

— Ти навіть не приховуєш цього?

Максим спокійно став поруч з Оленою.

— Вона сама вирішує, з ким проводити час.

— А тебе ніхто не питав.

— Досить! — сказала Олена.

Але чоловіки майже не чули її.

Ревнощі, образа і напруга, які накопичувалися тижнями, нарешті вирвалися назовні.

— Де ти був усі ці роки? — холодно запитав Максим.

Ігор різко повернувся до нього.

— Це не твоя справа.

— Зате тепер це справа Олени і Марійки.

Удар був сильним.

Не фізично.

Словами.

Ігор зблід.

Бо знав: у цих словах була правда.

— Ти нічого не знаєш про мене.

— Знаю достатньо.

— Максиме! — Олена стала між ними.

— Припиніть обидва!

На мить запала тиша.

Важка.

Нестерпна.

Ігор подивився на Олену.

— Скажи чесно.

Ти його кохаєш?

Серце Олени завмерло.

Вона не була готова до цього питання.

Не тут.

Не зараз.

Не перед ними обома.

Максим теж мовчав.

Чекав.

У його очах було більше хвилювання, ніж вона коли-небудь бачила.

— Я...

Слова застрягли в горлі.

Ігор дивився на неї з надією.

Максим — із тривогою.

А вона стояла між минулим і майбутнім.

Між чоловіком, якого колись кохала.

І чоловіком, якого починала кохати зараз.

— Я не можу відповісти сьогодні.

Тихо сказала вона.

Ігор опустив очі.

Максим повільно видихнув.

— Тоді я почекаю, — сказав Ігор.

— І я, — спокійно відповів Максим.

Але кожен із них розумів:

часу залишалося все менше.

І дуже скоро Олені доведеться зробити вибір, який змінить життя всіх.

Олена вже збиралася йти.

Хотіла закінчити цю розмову.

Зупинити напругу, яка ставала нестерпною.

Але природа ніби вирішила втрутитися сама.

Небо раптом розірвав спалах блискавки.

За кілька секунд пролунав потужний грім.

Почалася злива.

Дощ обрушився на місто стіною.

— Чудово, — гірко усміхнувся Ігор.

— Це вже не смішно, — сказала Олена.

Вона бачила, що обидва чоловіки ледве стримуються.

І це її лякало.

— Знаєш, що найбільше дратує? — раптом сказав Ігор, дивлячись на Максима.

— Ні.

— Те, як ти поводишся, ніби вже став частиною їхньої сім'ї.

Максим мовчав.

— А ти поводишся так, ніби не втратив цього права багато років тому.

Очі Ігоря потемніли.

— Обережніше зі словами.

— Чому? Правда болить?

— Досить! — вигукнула Олена.

Але ніхто її вже не слухав.

Роки провини.

Ревнощів.

Образ.

Усе змішалося в одну мить.

— Ти нічого не знаєш про моє життя! — різко сказав Ігор.

— Зате знаю, хто був поруч із ними, коли тебе не було.

Це стало останньою краплею.

Ігор різко схопив Максима за піджак.

— Замовкни.

Максим відштовхнув його руку.

— Не смій.

Блискавка знову освітила вулицю.

Грім прогримів майже над головами.

Дощ стікав по їхніх обличчях.

Олена бачила, що ситуація виходить з-під контролю.

— Зупиніться!

Але емоції вже взяли гору.

Ігор штовхнув Максима.

Той похитнувся назад.

У наступну секунду вони вже намагалися відтіснити один одного, кричачи те, що накопичувалося місяцями.

Не стільки через ненависть.

Скільки через біль.

І страх втратити Олену.

— Припиніть негайно!

Голос Олени пролунав так голосно, що обидва завмерли.

На мить.

Лише на мить.

Вона стояла між ними під дощем.

Мокре волосся прилипло до обличчя.

В очах блищали сльози.

— Вам обом не соромно?

Настала тиша.

— Ви думаєте про себе.

Про свої ревнощі.

Про свої образи.

А хтось із вас подумав про Марійку?

Ці слова вдарили сильніше за будь-який удар.

Ігор опустив голову.

Максим важко дихав.

Ніхто не відповів.

Бо відповідати було нічого.

— Якщо ви справді мене поважаєте, — тихо сказала Олена, — більше такого не буде.

Її голос тремтів.

— Ніколи.

Дощ продовжував падати.

Але тепер навколо стало дивно тихо.