Розділ 14

Ближче, ніж будь-коли

Після того вечора Олена майже не спала.

Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею з'являвся Максим.

Його погляд.

Його голос.

Його слова.

"Ти заслуговуєш на щастя."

Ніхто й ніколи не говорив їй такого.

Наступного дня в офісі було складно зосередитися.

Щоразу, коли двері його кабінету відчинялися, її серце завмирало.

А коли вони випадково зустрічалися поглядами, всередині ніби спалахував вогонь.

Максим теж змінився.

Він залишався професійним.

Стриманим.

Але тепер між ними існувало щось більше.

Те, що неможливо було приховати.

Увечері більшість працівників уже розійшлися.

Олена залишилася доробити звіт.

В офісі було тихо.

Лише світло лампи над столом і шум дощу за вікном.

— Я знав, що знайду тебе тут.

Вона підняла голову.

Максим.

— Ти теж ще не поїхав?

— Схоже, ні.

Він поставив дві чашки кави на стіл.

— Подумав, що вона нам знадобиться.

Олена усміхнулася.

— Нам?

— Так. Нам.

Від цього простого слова всередині стало тепло.

Вони працювали майже годину.

Розмовляли про все й ні про що.

Про книги.

Про дитячі мрії.

Про подорожі.

І вперше за довгий час Олена почувалася легко.

Наче знала його набагато довше.

Коли годинник показав майже одинадцяту вечора, вона нарешті закрила ноутбук.

— Готово.

— Нарешті.

— Тепер можна додому.

Максим усміхнувся.

— А якщо я не хочу, щоб цей вечір закінчувався?

Вона завмерла.

Її серце знову почало битися швидше.

В офісі залишилися лише вони.

За великими панорамними вікнами сяяли вогні міста.

Дощ тихо стукав по склу.

Максим стояв зовсім поруч.

Ближче, ніж будь-коли раніше.

— Ти знову мовчиш.

— Боюся щось сказати.

— Чому?

— Бо тоді все стане реальним.

Його погляд став м'якшим.

— Можливо, це й непогано.

На мить час ніби зупинився.

Не було офісу.

Не було проблем.

Не було минулого.

Лише двоє людей, які більше не могли приховувати свої почуття.

Максим обережно торкнувся її руки.

Потім притулився чолом до її чола.

І тихо прошепотів:

— Я думаю про тебе набагато частіше, ніж повинен.

У грудях стало так тепло, що вона ледве стримала усмішку.

— Я теж.

Це була правда.

І вперше вона не боялася її сказати.

Їхні погляди зустрілися.

Дуже близько.

Настільки близько, що весь світ перестав існувати.

І тоді Максим ніжно поцілував її.

Коротко.

Обережно.

Наче боявся злякати.

Але для Олени цього було достатньо.

Щоб зрозуміти:

вона більше не хоче тікати від своїх почуттів.

Коли вони вийшли з офісу, нічне місто зустріло їх прохолодним повітрям.

Олена не могла перестати усміхатися.

А Максим уперше за багато років відчував себе по-справжньому щасливим.

Та вони ще не знали, що на іншому боці міста Ігор уже готувався зробити крок, який змінить усе.

Тієї ночі Олена довго не могла заснути.

У квартирі панувала тиша.

Марійка давно спала.

Але думки не давали спокою.

Вона лежала в ліжку і знову згадувала той вечір.

Його погляд.

Його усмішку.

Його дотик.

І той короткий поцілунок, який змінив усе.

Серце стискалося від хвилювання.

І водночас від щастя.

Такого щастя, якого вона не відчувала багато років.

Максим теж не спав.

Він стояв біля вікна своєї квартири.

У руках була чашка давно охололої кави.

А в голові лише одна думка.

Олена.

Вперше за багато років він дозволив собі когось впустити у своє серце.

І тепер боявся.

Боявся втратити її.

Боявся, що минуле повернеться сильніше, ніж він зможе витримати.

Наступного ранку Олена прийшла на роботу раніше.

Хотіла трохи заспокоїтися.

Розкласти думки по місцях.

Але щойно зайшла до кабінету, побачила на столі великий букет білих троянд.

Серце завмерло.

Поруч лежала записка.

"Дякую за вчорашній вечір. М."

На губах з'явилася усмішка.

Така щира, що вона навіть не помітила, як двері відчинилися.

— Гарні квіти.

Олена різко обернулася.

Ігор.

Усмішка миттєво зникла.

— Що ти тут робиш?

— Хотів побачити тебе.

— Це робота, Ігорю.

— А колись я міг приходити до тебе будь-коли.

Усередині все напружилося.

Вона не любила, коли він згадував минуле.

Особливо тепер.

— Минуле залишилося в минулому.

Ігор зробив крок ближче.

— А якщо я не готовий його відпустити?

— Тоді це твоя проблема.

Його погляд став важким.

Болючим.

— Я люблю тебе, Олено.

Вона завмерла.

Цих слів вона не очікувала.

Не зараз.

Не після всього.

— Не треба.

— Треба.

— Запізно.

— Для мене ні.

Саме в цей момент двері кабінету відчинилися.

Максим.

Його погляд одразу впав на Ігоря.

Потім на Олену.

І на троянди.

Напруга миттєво заповнила кімнату.

— Я не заважаю?

Голос був спокійним.

Але очі зовсім ні.

Ігор випрямився.

— Ми якраз закінчили.

— Справді?

Максим перевів погляд на Олену.

І лише вона побачила, скільки емоцій він намагався приховати.

Ревнощі.

Страх.

Переживання.

І кохання.

Таке сильне, що від нього ставало важко дихати.

Коли Ігор нарешті пішов, у кабінеті залишилися тільки вони.

Довга тиша.

Ніхто не говорив.

— Він сказав, що любить мене.