Розділ 13

Дощ за вікном ставав сильнішим.

Краплі повільно стікали по склу, залишаючи прозорі доріжки.

У квартирі було тихо.

Занадто тихо.

Олена стояла біля вікна, дивлячись на вогні нічного міста.

Вона відчувала погляд Максима.

І від цього серце билося дедалі швидше.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

— Про те, що все стало дуже складним.

— Через Ігоря?

Олена сумно усміхнулася.

— Не тільки.

Максим повільно підійшов ближче.

— А через що ще?

Вона підняла очі.

І одразу пошкодувала.

Бо в його погляді було стільки почуттів, що стало важко дихати.

— Через тебе.

Ці слова прозвучали майже пошепки.

Але Максим почув.

Кожне слово.

На кілька секунд ніхто не рухався.

Наче обидва боялися зруйнувати цей момент.

— Я не хочу ускладнювати твоє життя, — сказав він.

— А якщо вже ускладнив?

У куточках його губ з'явилася легка усмішка.

— Тоді, мабуть, уже пізно щось змінювати.

Олена відчула, як її щоки починають палати.

Поруч із ним вона почувалася зовсім інакше.

Наче знову була тією дівчиною, яка могла мріяти.

Яка могла закохуватися.

— Знаєш, що мене найбільше лякає? — запитала вона.

— Що?

— Знову довіритися комусь.

Максим мовчки дивився на неї.

— Це нормально.

— Ні.

— Так.

Його голос був спокійним і теплим.

— Після всього, що ти пережила, це нормально.

Олена відчула, як клубок у горлі стає дедалі більшим.

— А якщо я помилюся?

— Тоді я буду поруч.

Вона заплющила очі на мить.

І саме ці слова торкнулися її серця найсильніше.

Максим обережно взяв її за руку.

Ніжно.

Без тиску.

Наче запитував дозволу.

І Олена не відсмикнула руку.

Навпаки.

Її пальці ледь помітно стиснули його долоню.

У грудях стало тепло.

І трохи страшно.

Бо вона розуміла, що назад дороги вже майже немає.

— Олено...

Від того, як він вимовив її ім'я, по шкірі пробігли мурашки.

Вона підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

І цього разу ніхто не відвів очей.

Світ навколо ніби зник.

Залишилися лише вони двоє.

І той момент, який обидва запам'ятають надовго.

Максим повільно нахилився до неї.

Залишаючи їй можливість відступити.

Але вона не відступила.

Навпаки.

Зробила маленький крок назустріч.

Їх розділяли лічені сантиметри.

Серце калатало так голосно, що здавалося, його чути в усій квартирі.

І саме тоді з кімнати почувся сонний голос Марійки:

— Мамо?..

Олена здригнулася й тихо засміялася.

Максим теж усміхнувся.

Напруга зникла, але тепло між ними залишилося.

— Схоже, принцеса вирішила, що на сьогодні досить романтики, — прошепотів він.

Олена вперше за довгий час сміялася так щиро.

І вперше за багато років відчула, що її серце знову оживає.

А за вікном, у темряві, Ігор дивився на освітлене вікно квартири.

І ще не знав, що втрачає Олену з кожною хвилиною все більше.