Розділ 12

За зачиненими дверима

Дзвінок у двері пролунав знову.

Наполегливо.

Наче людина по той бік не збиралася йти.

Олена завмерла.

Максим стояв зовсім поруч.

Настільки близько, що вона відчувала його присутність кожною клітинкою свого тіла.

Ще хвилину тому між ними була зовсім інша атмосфера.

Тепла.

Особлива.

А тепер усе змінилося.

— Я відкрию, — тихо сказала вона.

Максим лише кивнув.

Але його погляд залишався напруженим.

За дверима справді стояв Ігор.

У руках він тримав рожевий блокнот Марійки.

— Вона забула його в машині.

— Дякую.

Олена вже хотіла взяти блокнот і попрощатися.

Але Ігор раптом подивився їй за спину.

Його обличчя змінилося.

— У тебе гості?

Олена мовчала.

І саме в цей момент у коридор вийшов Максим.

Настала тиша.

Важка.

Напружена.

Небезпечна.

— Добрий вечір, — спокійно сказав Максим.

— Добрий, — холодно відповів Ігор.

Чоловіки дивилися один на одного кілька секунд.

Наче кожен оцінював суперника.

— Пізно для робочих зустрічей, правда? — раптом сказав Ігор.

Максим усміхнувся.

— Можливо.

— Або це вже не робоча зустріч?

— Ігорю, — попередила Олена.

— Що?

Він перевів погляд на неї.

— Я просто цікавлюся.

Олену починало дратувати те, як він поводиться.

Наче мав право ставити такі запитання.

Після всього.

Після років відсутності.

Після сліз Марійки.

Після самотніх ночей.

— Насправді це не твоя справа, — спокійно сказала вона.

Ігор здивовано підняв брови.

— Не моя?

— Ні.

Його погляд потемнів.

— Я батько твоєї дитини.

— Так.

— І хочу бути частиною вашого життя.

— Бути батьком і контролювати мене — різні речі.

Максим мовчки спостерігав.

Але всередині все кипіло.

Він бачив біль в очах Олени.

І бачив, як сильно її ранять слова Ігоря.

— Я не контролюю тебе, — сказав Ігор.

— Справді?

Олена гірко усміхнулася.

— Ти зник на три роки.

А тепер з'явився і поводишся так, ніби нічого не сталося.

Ігор опустив очі.

Вперше за вечір йому не знайшлося що відповісти.

У квартирі запанувала тиша.

І саме тоді з кімнати вийшла сонна Марійка.

— Мамо...

Вона потерла очі.

А потім побачила обох чоловіків.

— Тату?

Ігор одразу усміхнувся.

— Привіт, сонечко.

— Ти повернувся?

— Так.

Дівчинка подивилася на Максима.

Потім знову на Ігоря.

І раптом поставила запитання, якого ніхто не очікував.

— А чому ви обоє тут?

У коридорі стало тихо.

Настільки тихо, що було чути навіть цокання годинника.

Максим ледь усміхнувся.

Ігор напружився.

А Олена зрозуміла, що найважчі питання іноді ставлять саме діти.

Марійка перевела погляд із одного чоловіка на іншого.

— Ви сваритеся?

— Ні, — одночасно відповіли вони.

Дівчинка насупилася.

— Брешете.

Від цих слів навіть Максим не стримав усмішки.

Але в глибині душі кожен із них знав правду.

Це була лише початок боротьби.

Боротьби не за перемогу.

А за серце жінки, яку вони обидва кохали.

І ніхто ще не здогадувався, що вже зовсім скоро Олені доведеться зробити вибір, який змінить життя всіх чотирьох.

Марійка позіхнула й міцніше притиснула до себе блокнот.

— Я спати хочу.

Олена усміхнулася.

— Ходімо, сонечко.

— Добраніч, тату.

Ігор завмер.

Це слово все ще звучало для нього незвично.

— Добраніч.

— Добраніч, Максиме.

— Добраніч, принцесо.

За кілька хвилин Олена повернулася в коридор.

Ігор усе ще стояв біля дверей.

Максим теж не поспішав іти.

Напруга нікуди не зникла.

Навпаки.

Стала ще сильнішою.

— Я, мабуть, поїду, — сказав Ігор.

Але перед тим, як піти, він подивився на Олену.

— Можемо завтра поговорити?

— Про що?

— Про нас.

Олена відчула, як усередині все похололо.

— Нас давно немає, Ігорю.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

Ігор кілька секунд мовчав.

— А якщо я хочу це змінити?

У коридорі стало тихо.

Навіть Максим завмер.

Олена повільно похитала головою.

— Ти запізнився.

Ігор опустив погляд.

Вперше за весь час у його очах з'явився справжній біль.

Не образа.

Не злість.

Біль.

Коли двері зачинилися, квартира ніби видихнула.

Стало тихо.

Залишилися лише вони двоє.

Олена та Максим.

І ця тиша була набагато небезпечнішою за будь-яку сварку.

— Ти справді так думаєш? — тихо запитав Максим.

— Про що?

— Що він запізнився.

Олена підняла очі.

Їхні погляди зустрілися.

— Так.

— Ти впевнена?

— Не знаю.

Вона чесно сказала правду.

Бо сама заплуталася.

Минуле раптом повернулося.

Майбутнє стояло перед нею.

А серце відмовлялося слухати розум.

Максим зробив кілька кроків до вікна.

— Коли я вперше побачив тебе в офісі, ти здалася мені дуже сильною.

Олена усміхнулася.

— Я не така сильна, як здається.

— Неправда.

Він повернувся до неї.

— Ти сама виховала доньку.

Не здалася.

Не зламалася.

Не дозволила життю перемогти себе.

Олена відчула, як очі починають зрадницьки пекти.

Ніхто ніколи не говорив їй таких слів.

Ніхто не помічав, як важко їй було.

— Максиме...

— Не треба.

Він обережно зупинив її.

— Просто дозволь мені сказати це.