Розділ 11

Суперники

Максим не планував приїжджати.

Принаймні так він говорив собі всю дорогу.

Але тепер сидів у машині навпроти будинку Олени й дивився, як Ігор допомагає Марійці сісти в автомобіль.

Йому це не подобалося.

Зовсім.

Він відчув дивне роздратування.

Наче хтось намагався забрати те, що стало для нього важливим.

— Куди поїдемо? — запитала Марійка.

— А куди хочеш ти?

— У зоопарк!

Ігор усміхнувся.

— Домовились.

Весь день він намагався бути найкращим татом.

Купував морозиво.

Катав її на атракціонах.

Слухав історії про школу.

І поступово між ними почала зникати незручність.

Марійка навіть кілька разів назвала його татом.

Для Ігоря це було справжнім щастям.

Увечері вони повернулися до будинку.

Олена вже чекала біля під'їзду.

Марійка одразу побігла до неї.

— Мамо! Було так весело!

— Правда?

— Так!

Вона безупинно розповідала про свій день.

Ігор дивився на них із теплою усмішкою.

Уперше за багато років він відчув себе частиною сім'ї.

І саме тоді почув знайомий голос.

— Гарний день?

Усі обернулися.

Максим.

Він стояв біля своєї машини.

Спокійний.

Але його погляд був холодним.

— Максим! — зраділа Марійка.

Вона побігла до нього.

Ігор одразу напружився.

— Що ви тут робите? — запитав він.

— Приїхав віддати документи Олені.

Це була неправда.

І вони обоє це знали.

Кілька хвилин потому Марійка побігла показувати мамі сувеніри.

Максим і Ігор залишилися наодинці.

— Ви часто приїжджаєте сюди через роботу? — запитав Ігор.

— Коли є причина.

— Цікаво.

Між ними зависла напруга.

— Марійка чудова дівчинка, — сказав Максим.

— Вона моя донька.

— Я знаю.

— Тоді ви повинні розуміти, що тепер я повернувся.

Максим мовчав.

— І не збираюся знову зникати.

— Це добре.

— Для вас теж?

Тепер уже Максим усміхнувся.

— Якщо це добре для Марійки — так.

Ігор уважно подивився на нього.

— А для Олени?

Уперше за весь час Максим нічого не відповів.

З вікна квартири Олена бачила їх обох.

Вона не чула слів.

Але чудово розуміла, що розмова непроста.

Два чоловіки.

Два різні світи.

І кожен із них дивився на неї зовсім по-різному.

Один був її минулим.

Інший поступово ставав її майбутнім.

Але вона ще не знала, кого впустить у своє серце.

Пізно ввечері, коли Марійка вже спала, у двері несподівано подзвонили.

Олена відкрила.

І застигла.

На порозі стояв Максим.

Сам.

Без усмішки.

Без звичної стриманості.

— Нам потрібно поговорити.

— Зараз?

— Так.

Його голос був незвично серйозним.

Олена відчула, як серце почало битися швидше.

— Що сталося?

Максим зробив крок ближче.

І тихо сказав:

— Я більше не можу вдавати, що мені байдуже.

Його голос був тихим.

Але від цих слів у неї перехопило подих.

— Максиме...

Він провів рукою по волоссю.

Наче сам не вірив, що говорить це.

— Я намагався тримати дистанцію.

Намагався залишатися лише твоїм керівником.

Але щоразу, коли бачу тебе, усе стає складніше.

Олена не могла відвести погляд.

— Ти не повинен цього говорити.

— Знаю.

— А якщо хтось дізнається?

— Мені байдуже.

Уперше вона бачила його таким.

Не впевненим бізнесменом.

Не суворим керівником.

А чоловіком, який ризикував отримати відмову.

Кілька секунд вони просто стояли одне навпроти одного.

Ніхто не рухався.

Ніхто не говорив.

— Це через Ігоря? — тихо запитала Олена.

Максим усміхнувся.

Але в цій усмішці не було радості.

— Думаю, я зрозумів усе набагато раніше.

Просто не хотів визнавати.

— Що саме?

Він зробив ще один крок.

Тепер між ними залишилася зовсім маленька відстань.

— Що закохався в тебе.

Вона завмерла.

Світ навколо ніби перестав існувати.

Залишилися лише вони двоє.

І ці слова.

— Максиме...

— Не відповідай зараз.

Його голос став м'якшим.

— Я не прошу нічого.

Не змушую тебе обирати.

Просто хотів, щоб ти знала правду.

Олена відчула, як до очей підступають сльози.

Після всього, що сталося з Ігорем, вона боялася довіряти чоловікам.

Боялася знову помилитися.

Але поруч із Максимом усе відчувалося інакше.

Спокійніше.

Безпечніше.

Їхні погляди зустрілися.

І цього разу ніхто не відвів очей.

Максим обережно торкнувся її руки.

Ледь помітно.

Наче давав можливість відступити.

Але Олена не відступила.

Навпаки.

Зробила крок назустріч.

Його погляд опустився на її губи.

Повітря між ними стало гарячим.

Небезпечно гарячим.

І саме в ту мить у квартирі пролунав телефонний дзвінок.

Олена здригнулася.

Максим тихо засміявся.

— Схоже, доля сьогодні не на нашому боці.

Вона теж усміхнулася.

Вперше за весь вечір.

Телефон продовжував дзвонити.

Олена глянула на екран.

І усмішка одразу зникла.

Ігор.

Вхідний виклик.

Максим помітив це.

Його обличчя стало серйозним.

— Відповідай.

— Не хочу.

— Відповідай.

Олена повільно натиснула кнопку.

— Алло?

З іншого боку почувся схвильований голос.

— Олено, Марійка випадково залишила в мене свій улюблений блокнот.

Я зараз біля вашого будинку.