Розділ 10

Ревнощі

Наступного ранку Олена прийшла на роботу раніше.

Вона майже не спала.

Повернення Ігоря не виходило з голови.

Його слова.

Його погляд.

Його бажання повернутися в життя Марійки.

Усе це викликало тривогу.

— Доброго ранку.

Олена здригнулася.

Перед нею стояв Максим.

Як завжди впевнений.

Як завжди спокійний.

Але сьогодні його уважний погляд ніби бачив більше, ніж вона хотіла показати.

— Доброго ранку.

— Ви виглядаєте втомленою.

— Просто погано спала.

— Через роботу?

Олена опустила очі.

— Не зовсім.

Максим хотів щось запитати, але в цей момент задзвонив її телефон.

На екрані висвітився номер Ігоря.

Вона швидко скинула виклик.

Проте Максим усе помітив.

— Проблеми?

— Нічого серйозного.

— Ви впевнені?

— Так.

Але вперше вона збрехала йому.

І це залишило неприємний осад.

Увечері Олена поспішала до садочка.

Марійка вже чекала її біля воріт.

Поруч стояв Ігор.

— Привіт, — сказав він.

Марійка несміливо усміхнулася.

— Привіт.

Олена помітила в руках доньки морозиво.

— Це ти купив?

— Так.

Марійка швидко додала:

— Мамо, ми просто розмовляли.

Ігор кивнув.

— Я не хотів вам заважати.

Олена мовчала.

Вона бачила, що доньці цікаво.

Цікаво дізнатися про людину, яка називає себе її батьком.

І вона не мала права цьому перешкоджати.

Саме в цей момент біля тротуару зупинилася чорна машина.

Дверцята відчинилися.

Максим.

Він вийшов із салону й завмер.

Його погляд одразу зупинився на Ігореві.

Потім на Олені.

І на Марійці.

Ніхто не промовив ані слова.

Але напруга відчувалася в повітрі.

— Добрий вечір, — першим сказав Максим.

— Добрий, — відповів Ігор.

Їхні погляди зустрілися.

Двоє чоловіків одразу зрозуміли одне одного без слів.

І жодному це не сподобалося.

— Максим! — радісно вигукнула Марійка.

Дівчинка підбігла до нього.

Максим усміхнувся і присів.

— Привіт, принцесо.

Ігор мовчки спостерігав за цією сценою.

Йому це явно не сподобалося.

— Ми знайомі? — запитав він.

— Максим Савченко.

— Ігор Ковальчук.

Чоловіки потиснули руки.

Занадто міцно.

Занадто холодно.

— Я керівник Олени, — спокійно сказав Максим.

— А я батько Марійки.

Після цих слів настала тиша.

Олена відчула, як усередині все стислося.

Бо вперше зрозуміла:

між цими двома чоловіками починається боротьба.

І вона буде непростою.

Пізніше того вечора Максим довго сидів у своїй квартирі.

Перед очима постійно стояла одна картина.

Олена.

Ігор.

Марійка.

Наче справжня сім'я.

Він не хотів визнавати очевидне.

Але вперше за багато років ревнував.

По-справжньому.

І це почуття лякало його більше, ніж будь-які бізнес-ризики.

Бо серце неможливо контролювати так само легко, як компанію.

Наступні кілька днів минули дивно.

Ігор почав частіше писати.

Запитував про Марійку.

Цікавився її успіхами в школі.

Надсилав повідомлення з побажаннями гарного дня.

Олена не знала, що думати.

Частина її хотіла назавжди закрити двері в минуле.

А інша частина бачила, що він справді намагається.

У п'ятницю ввечері Марійка сиділа за столом і малювала.

Раптом вона підняла голову.

— Мамо?

— Так, сонечко?

— А можна мені погуляти з татом у суботу?

Олена завмерла.

Вона давно боялася цього питання.

— Ти хочеш?

Марійка невпевнено кивнула.

— Трошки.

— Чому?

— Бо хочу його дізнатися.

Серце Олени боляче стиснулося.

Вона не могла відмовити.

Не мала права.

— Добре.

Обличчя доньки одразу засяяло.

— Правда?

— Правда.

Того ж вечора задзвонив телефон.

Максим.

— Добрий вечір.

— Добрий.

— У вас усе гаразд?

Олена усміхнулася.

— Звідки така турбота?

— Просто запитав.

На кілька секунд запанувала тиша.

— Максиме...

— Так?

— Марійка завтра зустрічається зі своїм батьком.

На тому кінці запала тиша.

Надто довга.

— Зрозуміло.

Його голос раптом став холоднішим.

Наче між ними знову з'явилася стіна.

— Максиме?

— Бажаю гарного вечора.

І він поклав слухавку.

Олена кілька секунд дивилася на телефон.

Вона не розуміла, чому відчула розчарування.

Тим часом Максим стояв біля вікна своєї квартири.

У руках він стискав телефон.

У голові лунав лише один рядок.

"Марійка зустрічається зі своїм батьком."

Він знав, що не має права ревнувати.

Не має права злитися.

Не має права втручатися.

Але чомусь саме зараз йому хотілося поїхати до Олени й сказати те, що він приховував від самого себе останні тижні.

Що вона стала для нього набагато важливішою, ніж повинна була.

Наступного ранку Ігор чекав біля будинку.

Марійка вибігла першою.

У руках вона тримала маленький рюкзак.

— Привіт!

— Привіт, принцесо.

Ігор усміхнувся.

Але в ту ж мить його погляд раптом змінився.

На протилежному боці вулиці стояла чорна машина.

За кермом сидів Максим.

І дивився прямо на них.

Чоловіки зустрілися поглядами.

Ігор повільно посміхнувся.

А Максим міцніше стиснув кермо.

Він приїхав сюди зовсім не випадково.

І вперше зрозумів:

він не готовий просто спостерігати, як Олена й Марійка повертаються в життя іншого чоловіка.