Розділ 9

       Повернення

Понеділок почався звичайно.

Олена поспішала на роботу, а Марійка весело розповідала про вихідні.

— Мамо, а коли ми знову підемо гуляти з Максимом?

Олена ледь не вдавилася кавою.

— Марійко...

— Що? Він хороший.

Олена лише усміхнулася.

Останнім часом донька згадувала Максима надто часто.

І якщо чесно, сама Олена теж.

Увечері вона приїхала забирати Марійку із садочка.

На подвір'ї майже нікого не залишилося.

Раптом вона помітила незнайому машину біля воріт.

Чорний автомобіль стояв просто навпроти входу.

Біля нього був чоловік.

Високий.

Темноволосий.

У дорогому пальті.

У ту ж мить серце Олени завмерло.

Вона впізнала його одразу.

Ігор.

Її колишній чоловік.

Людина, яку вона не бачила майже три роки.

Чоловік повільно повернувся.

Їхні погляди зустрілися.

— Привіт, Олено.

Усередині все стиснулося.

— Що ти тут робиш?

— Хотів побачити вас.

— Нас?

— Тебе. І Марійку.

Олена не могла повірити своїм вухам.

Три роки.

Три роки він майже не цікавився донькою.

Не телефонував.

Не приїжджав.

А тепер раптом вирішив з'явитися.

— Запізно.

— Я знаю.

— Тоді навіщо прийшов?

Ігор опустив очі.

— Бо зрозумів, що зробив найбільшу помилку у своєму житті.

Олена гірко засміялася.

— Ти зрозумів це тільки зараз?

— Так.

— Цікаво.

Він зробив крок ближче.

— Я багато думав останнім часом.

— І що надумав?

— Що хочу повернути сім'ю.

Ці слова прозвучали так несподівано, що Олена навіть не одразу зрозуміла їхній зміст.

— Повернути сім'ю?

— Так.

— Яку сім'ю, Ігорю?

У її голосі з'явився біль.

— Ту, яку ти сам зруйнував.

Ігор мовчав.

Він знав, що вона має рацію.

У цей момент двері садочка відчинилися.

На подвір'я вибігла Марійка.

— Мамо!

Дівчинка радісно побігла до неї.

Потім помітила незнайомого чоловіка.

— Добрий вечір.

Ігор завмер.

Очі наповнилися хвилюванням.

Перед ним стояла його донька.

Така доросла.

Така схожа на Олену.

— Привіт, Марійко.

Дівчинка здивовано подивилася на маму.

— Хто це?

Олена відчула, як серце почало калатати.

Вона давно знала, що цей день колись настане.

Але не думала, що так раптово.

— Це...

Ігор зробив крок уперед.

— Я твій тато.

Марійка мовчала.

На кілька секунд навколо запанувала абсолютна тиша.

— Мій тато?

— Так.

Дівчинка повільно перевела погляд на маму.

— Це правда?

Олена кивнула.

Марійка нічого не відповіла.

Лише міцніше взяла маму за руку.

Ігор відчув, як щось боляче стислося всередині.

Він пропустив стільки років її життя.

Перші малюнки.

Перші виступи.

Перші перемоги.

Усе.

Коли вони вже збиралися йти, Ігор тихо сказав:

— Можна я побачу її ще раз?

— Не знаю.

— Будь ласка.

Олена довго дивилася на нього.

Вона не довіряла йому.

Зовсім.

Але не могла вирішувати за доньку.

— Побачимо.

Ігор кивнув.

— Дякую.

Він сів у машину й поїхав.

Олена стояла на місці ще кілька хвилин.

— Мамо?

— Так?

— Це справді мій тато?

Олена присіла поруч із донькою.

— Так.

— А де він був раніше?

Це питання боліло найбільше.

І вона не знала, як правильно відповісти.

— Дорослі іноді роблять помилки.

Марійка задумалася.

— А він тепер буде з нами?

Олена мовчала.

Бо сама не знала відповіді.

І не підозрювала, що поява Ігоря змінить життя не лише її.

А й Максима, який уже починав закохуватися в неї набагато сильніше, ніж хотів собі зізнатися.

Того вечора Олена майже не спала.

Після повернення додому Марійка довго розпитувала про батька.

— А він знає, які я люблю мультики?

— Не знаю, сонечко.

— А він знає, що я люблю малювати?

— Напевно, ні.

— Тоді він мене майже не знає...

Ці слова боляче різонули Олену.

Вона поцілувала доньку в чоло й укрила ковдрою.

— Зараз спи.

— Добре.

Але навіть після того, як Марійка заснула, Олена ще довго сиділа біля вікна.

Вона згадувала.

Як колись любила Ігоря.

Як вірила йому.

Як будувала плани на майбутнє.

І як одного дня все зруйнувалося.

Наступного ранку вона прийшла на роботу виснаженою.

Максим одразу помітив.

— Ви погано виглядаєте.

— Дякую за комплімент.

— Я серйозно.

Олена спробувала усміхнутися.

— Просто мало спала.

Максим уважно дивився на неї.

— Щось сталося?

— Ні.

— Брешете.

Вона опустила очі.

Чомусь саме йому їй хотілося все розповісти.

Але вона не могла.

Поки що не могла.

Після обіду її телефон завібрував.

Незнайомий номер.

Олена одразу зрозуміла, хто це.

Ігор.

"Можемо поговорити?"

Вона не відповіла.

Через кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення.

"Будь ласка. Це важливо."

Олена важко зітхнула.

І все ж погодилася зустрітися.

Увечері вони сиділи в невеликій кав'ярні.

Ігор виглядав схвильованим.

— Дякую, що прийшла.

— Кажи.

Він мовчав кілька секунд.

— Я знаю, що не заслуговую навіть на розмову.

— Це правда.

— Але я хочу бути батьком для Марійки.

Олена подивилася на нього.

— А де ти був раніше?

Ігор відвів погляд.