Розділ 8

 Розділ 8.   Той, кому вона довіряє. 
 

Після зустрічі в парку минуло кілька днів.

Олена намагалася переконати себе, що нічого не змінилося.

Максим залишався її керівником.

Вона залишалася його працівницею.

І все.

Але щоразу, коли вона бачила його в коридорі офісу, серце починало битися трохи швидше.

І це їй зовсім не подобалося.

У п'ятницю ввечері Олена затрималася на роботі.

Терміновий проєкт потрібно було завершити до ранку.

Вона нервово поглянула на годинник.

Марійка чекала вдома із сусідкою.

— Ви ще тут? — почувся голос Максима.

— Як бачите.

Він поставив на її стіл чашку кави.

— Вам потрібно відпочити.

— А вам?

— Мені теж.

Вони усміхнулися одне одному.

І вперше ця усмішка була щирою.

Наступного дня задзвонив телефон.

Олена готувала сніданок.

— Мамо! — закричала Марійка.

— Що сталося?

— Подивись!

На екрані телефону висвітилося повідомлення.

Від Максима.

Він надіслав фото маленького цуценяти.

Під фото був напис:

"Для Марійки. Побачив і одразу згадав про тебе."

Дівчинка радісно заплескала в долоні.

— Він пам'ятає про мене!

Олена не знала, що відповісти.

Чомусь ця проста дрібниця зігріла її сильніше, ніж мала б.

Через кілька днів компанія організувала благодійний ярмарок для дітей.

Працівники могли приходити з родинами.

Олена довго вагалася.

Але Марійка дуже хотіла піти.

Коли вони прийшли, дівчинка одразу побігла дивитися на атракціони.

— Максим!

Олена навіть не встигла її зупинити.

Дівчинка вже бігла до нього через увесь майданчик.

Максим присів навпочіпки й розкрив руки.

Марійка буквально стрибнула в обійми.

Олена завмерла.

Її донька майже ніколи так не поводилася з чужими людьми.

Але поруч із Максимом почувалася абсолютно спокійно.

— Привіт, принцесо.

— Ти прийшов!

— Як бачиш.

— Ходімо кататися на колесі огляду!

Максим підняв погляд на Олену.

— У мене, здається, немає вибору.

Вони разом гуляли майже весь день.

Марійка тягнула їх за руки від одного атракціону до іншого.

Сміялася.

Розповідала історії.

Ділилася своїми мріями.

І весь цей час Максим уважно її слухав.

Наче кожне слово було для нього важливим.

Увечері, коли вони поверталися додому, Марійка заснула на задньому сидінні машини.

Максим погодився підвезти їх.

Дорогою панувала тиша.

— Вона дуже до вас прив'язалася, — тихо сказала Олена.

— Я помітив.

— Зазвичай вона не така.

Максим усміхнувся.

— Вона особлива.

Олена повернулася до вікна.

— Вона боїться втрачати людей.

Після цих слів у салоні стало тихо.

— Через батька? — обережно запитав Максим.

Олена кивнула.

— Він пішов, коли їй було три роки.

— І більше не повертався?

— Майже ні.

Максим стиснув кермо.

Його щелепи напружилися.

— Деякі чоловіки не розуміють, що втрачають.

Олена подивилася на нього.

І вперше побачила в його очах щось більше, ніж співчуття.

Наче йому справді боліла ця історія.

Коли вони під'їхали до будинку, Максим допоміг занести сонну Марійку до квартири.

Дівчинка напівсонно обійняла його за шию.

— Добраніч...

— Добраніч, принцесо.

Вона вже майже заснула, коли раптом прошепотіла:

— Я рада, що ти в нас є.

Максим завмер.

Олена теж.

У кімнаті запанувала тиша.

І ніхто з них не знав, що сказати.

Бо маленька дівчинка щойно озвучила те, чого обоє боялися визнати.

Максим став частиною їхнього життя.

І з кожним днем віддалитися одне від одного ставало дедалі важче.

Максим уже збирався йти, коли його погляд випадково зупинився на полиці у вітальні.

Там стояли фотографії.

Олена з маленькою Марійкою на морі.

Марійка на першому шкільному святі.

Олена з донькою біля новорічної ялинки.

На жодній фотографії не було чоловіка.

Лише вони двоє.

Максим мовчки розглядав світлини.

— Гарні фото, — тихо сказав він.

Олена підійшла ближче.

— Це все, що для мене важливо.

Його погляд затримався на одному знімку довше.

На ньому маленька Марійка сиділа в Олени на плечах і голосно сміялася.

— Вона дуже схожа на вас.

— Усі так кажуть.

— І характер теж?

Олена засміялася.

— На жаль, так.

— Тоді вам, мабуть, нелегко.

— Дуже нелегко.

Вони обоє засміялися.

Цей сміх був таким легким і природним, що на мить Олена забула, хто стоїть поруч.

Не директор.

Не керівник.

Просто чоловік, поруч з яким їй було добре.

Максим помітив ще одну рамку.

Порожню.

— А тут чого немає фото?

Олена трохи зблідла.

— Колись було.

Він зрозумів, що не варто ставити більше запитань.

Але в той момент усередині нього з'явилося дивне бажання.

Одного дня побачити на цій полиці нову фотографію.

Фотографію, де вони будуть усі разом.

І ця думка налякала його більше, ніж будь-які проблеми в бізнесі.

Коли Максим уже стояв біля дверей, Марійка раптом вибігла зі своєї кімнати.

У руках вона тримала аркуш паперу.

— Зачекай!

— Що таке?

— Це тобі.

Вона простягнула малюнок.

На ньому були намальовані троє людей.

Олена.

Марійка.

І Максим.

Усі трималися за руки.

Максим мовчки дивився на малюнок.

— Подобається? — несміливо запитала дівчинка.

— Дуже.

— Тоді залиш собі.

Він обережно взяв аркуш.

І вперше за багато років відчув щось дивне.