Розділ 7

Випадкова зустріч у парку

Суботній ранок був напрочуд теплим.

Олена давно обіцяла Марійці провести цілий день разом, тому вони вирушили до міського парку.

— Мамо, дивись! — дівчинка побігла до дитячого майданчика. — Тут нові гойдалки!

Олена усміхнулася.

Останні тижні були складними. Нова робота забирала багато сил, але заради доньки вона намагалася залишати всі проблеми за межами дому.

Марійка весело бігала між гірками та каруселями, а Олена сиділа на лавці з чашкою кави.

Вперше за довгий час вона почувалася спокійно.

— Не очікував вас тут побачити.

Знайомий голос змусив її здригнутися.

Вона підняла голову.

Максим.

У звичайних темних джинсах і світлій сорочці він виглядав зовсім інакше, ніж в офісі.

Більш живим.

Більш справжнім.

— А я вас не очікувала побачити в парку, — відповіла вона.

— Це не заборонено моїм контрактом.

Олена засміялася.

— То ви вмієте жартувати?

— Іноді.

Він сів поруч.

Між ними запанувала дивна тиша.

Не незручна.

Швидше затишна.

— Мамо! — закричала Марійка. — Дивись хто тут!

Дівчинка підбігла до них і широко усміхнулася.

— Привіт, Максиме!

— Привіт, принцесо.

Олена здивовано подивилася на них.

— Ви вже стали друзями?

— Звичайно, — серйозно сказала Марійка. — Він хороший.

Максим усміхнувся.

— Мені здається, це найкраща характеристика, яку я отримував за останні роки.

Марійка схопила його за руку.

— Ходімо зі мною на гірку!

— Марійко...

— Я не проти, — перебив Максим.

Через кілька хвилин Олена не могла повірити своїм очам.

Суворий генеральний директор великої компанії стояв біля дитячої гірки й допомагав її доньці спускатися вниз.

Марійка сміялася так голосно, що чути було на весь майданчик.

І Максим сміявся разом із нею.

Олена раптом зрозуміла, що ніколи не бачила його таким.

Без ділового костюма.

Без холодного погляду.

Без маски.

І саме цей Максим подобався їй набагато більше.

Минуло майже дві години.

Вони гуляли алеями парку, купили морозиво та слухали нескінченні історії Марійки.

— А коли я виросту, то буду художницею, — заявила дівчинка.

— Чому саме художницею? — запитав Максим.

— Бо тоді я зможу малювати щасливих людей.

Максим на секунду замовк.

— Гарна мрія.

Марійка побігла вперед.

Олена помітила, як змінився його погляд.

Наче він думав про щось дуже особисте.

— Ви любите дітей? — несподівано запитала вона.

Максим повільно видихнув.

— Колись думав, що в мене буде велика сім'я.

— А зараз?

— Зараз я не впевнений, що заслуговую на це.

Олена не знала, що відповісти.

Вона вперше почула в його голосі сум.

І вперше захотіла дізнатися про нього більше.

Сонце почало ховатися за дерева.

Настав час додому.

Біля виходу з парку Марійка раптом обійняла Максима.

— Побачимося?

Він усміхнувся.

— Побачимося.

Коли вони з Оленою залишилися наодинці, між ними повисла тиша.

— Дякую за сьогодні, — тихо сказала вона.

— Вам чи Марійці?

— Нам обом.

Їхні погляди зустрілися.

На одну коротку мить навколишній світ ніби зник.

Олена відчула, як її серце почало битися швидше.

І зрозуміла, що ця зустріч була зовсім не випадковою.

Вона стала початком чогось набагато більшого.