Розділ 7. Надія.

Ранок неділі видався похмурим, нічний дощ трохи вщухнув, залишивши після себе великі калюжі.

– В таку погоду точно не хочеться вилазити з ліжка, – промуркотів мій нахабний сусід та прийнявся цілувати мене, розпалюючи вогонь бажання.

– Згодна, – піддалася спокусі, розчиняючись у ньому, в мені прокинулися давно забуті відчуття насолоди та щастя. Хотілося зупинити час, залишитися в цьому моменті, подалі від реальності, де в мене немає роботи, де було стільки розчарувань та болю.

– Можемо замовити піцу та подивитися разом кіно, – запропонував чоловік, граючись із моїм волоссям.

– Заманлива пропозиція, але мені потрібно в місто, – обережно вивільнилася з його теплих обіймів та сіла на ліжку.

– Навіщо? – цілуючи мене в плече запитав він. – Нам добре разом. Залишайся. Негода все ще вірує, поїдемо вранці.

– Ти стримав свою обіцянку, подарувавши мені незабутній вікенд, нахабо, але мені потрібно в місто. У мене завтра дуже важлива зустріч. Я маю підготуватися, – наполягала я, насолоджуючись його гарячими цілунками.

Прийняти це рішення було вкрай важко. Я встигла звикнути до нього, й, може, навіть погодилася б на продовження наших відносин, але є одне але – ми з ним точно з різних світів, ми випадково опинилися на дачі в один момент, але вже завтра кожен повернеться у своє життя. Моя карета вже почала перетворення на гарбуз, тому навіщо чекати, коли можна вже зараз все припинити?

– Я тебе відвезу.

– Ні, дякую. Я сама, – відмовилася я.

– Як знаєш, красуне, – чоловік зітхнув та кумедно провів рукою по своєму волоссю, а я поглянула на нього, намагаючись закарбувати в пам’яті ці нахабні очі та солодкі вуста. – Може, залишиш свої контакти? Я міг би влаштовувати такий вікенд для тебе частіше.

– Це зайве, сусіде, – ледь стримавши розчарування промовила я.

– Тоді, коли тобі знову стане сумно, приїжджай на дачу, я чекатиму на тебе тут.

– Добре, – зітхнувши кивнула я та підхопивши свій одяг направилася у ванну.

Опинившись у котеджі Марійки я знову відчула себе самотньою. Моя казка завершилася. Я заварила собі каву, перелила у спеціальну термочашку, підхопила свою валізу та попрямувала до авто.

На в’їзді до міста утворилися затори, але вони мене не дратували, як зазвичай, я повністю занурилася у приємні спогади, з яких мене висмикнув телефонний дзвінок.

– Надійко, привіт, – щебетала Марійка у динаміку. – Як там твій нахабний сусід?

– Він – твій сусід, Марійко, – поправила її я. – Але він чудовий. Він здійснив всі мої потаємні бажання. Дуже чуттєвий, уявляєш?

– М-м-м, чуттєвий, кажеш? Сподіваюся, ви обмінялися телефонами?

– Авжеж, ні!

– Ну й дурна. Чому, Надійко?

– Тому що він живе в зовсім іншому світі…

– Ну от що ти мелєш! Якому ще іншому світі? Ви обидва з Києва, обидва маєте право на щастя та кохання… Чому ти впускаєш те, що само впало тобі в руки?

– Ми домовилися не називати імен, посад, не ділитися нічим, що пов’язано з життям у столиці. Але одна його машина вартує як крило літака. Він точно крутий бізнесмен, а я… безробітна нахлібниця?

– Господи, де ділася твоя самооцінка, подруго? Ну до чого тут це?

– До того, що я так не можу…

– Ти, звісно, доросла дівчинка, але зараз в тобі говорить дитина, яка просто боїться зробити крок вперед до щасливого майбутнього.

– Марійка, я знаю таких як він. Ці чоловіки не створені для родини. Він сьогодні мені запропонував вікенд, а завтра поїде шукати втіху в обіймах  іншої...

– Навіть завзяті гульвіси приручаються, коли зустрічають свою кохану жінку…

– А ти мрійниця, Марійко. Гульвіса не змінюється. Я приємно провела час й справді перевантажилася, а завтра у мене дуже важлива співбесіда, і, можливо, початок нового життя, тож, я маю гарно відпочити.

– Добре, готуйся до своєї співбесіди. І обов’язково подзвоні як все пройде. І ще. Ключ від дачі можеш залишити собі, раптом захочеш в гості до сусіда мого завітати, – Марійка розсміялася та відключилася.

А я зітхнула й нарешті заїхала у двір своєї багатоповерхівки.