Розділ 6. Артем.

Моя красуня не любить осінь, а віддає перевагу зимам. Невже така гаряча та ніжна жінка насправді може любити холод? Я от ніколи не любив зимові розваги, й на початку грудня тікав десь у теплі краї та керував справами дистанційно.

А ще хтось геть не знає місцевості. Дивно. Тітка Дарина запевняла мене, що Марійка часто проводить на дачі вихідні.

На березі річки дійсно було багато людей, але я помітив куточок, що ніби ховався за невеликим пагорбом. Тут ніхто не буде заважати нам насолоджуватися один одним.

Дівча зовсім по дитячому побігла до води, знімаючи на ходу кросівки, увійшла в річку й тут же нахмурилася, адже холодна вода миттю обпекла її гарні ніжки.

– Холодно! – вигукнула вона.

Я поспішив обійняти її та не витримавши торкнувся м’яких губ цілунком. І чому вона так дивно на мене впливає? І чому вона раптом «моя»?

До сьогодні до жодної дівчини я навіть подумки не говорив «моя». Я не запам’ятовував імен та облич, не давав нікому з них надії. Але не зараз. Мені вже кортіло розпитати її про все – як звуть, чим вона займається, але ми домовилися лише на приємний вікенд інкогніто. Хоча, я трохи лукавив. Ім’я то я знав. Марія… Хоча їй геть не пасує це ім’я. І чому я взагалі про це думаю? Чорт. Ні-ні-ні. Я не зміню свого ставлення до стосунків. Ні. Навіть заради батька. Він просив у мене рік? Що ж, часу ще багато. Я обов’язково придумаю, як  розв’язати проблему з нареченою, я спробую відвести батька за кордон на консультацію до кращих онкологів. І він дочекається онуків, років за п’ять чи десять. Можливо.

– Про що ти замислився? – висмикнула мене з роздумів сусідка, підхопивши канапку та роблячи ковток виноградного соку.

– Особисте. Ми домовилися без подробиць, – посміхнувся до неї.

– Якщо тобі потрібно поділитися, то знай, я готова вислухати. Без осуду.

– Дякую, але не зараз. Я обіцяв тобі незабутні вихідні, розмови про проблеми зараз не на часі. – Я також взяв до рук свій паперовий стаканчик.

– Знаєш, ти вже їх такими зробив, – зізналася вона. – Я їхала сюди в повному розпачі. Втікала від проблем. Я хотіла просто на пару днів забути про все, нікого не бачити та не чути. Особливо чоловіків… А тут з’явився ти…

– І все пішло не за планом, – додав я.

– Так, ти нахабно зіпсував мої плани, але разом з тим ти змінив мене. Мої думки, мої відчуття… Ти допоміг мені віднайти саму себе.

– М-м. Цікаво. Але я радий, що ти почуваєшся краще, сусідко, – беру її за руки й наші погляди знову зустрічаються. Дивне тепло в грудях та бажання захистити її, зцілити її душевні рани, розвіяти всі турботи, від яких вона планувала сховатися тут, на дачі.

– І я хочу якось тобі віддячити, – несподівано проговорила вона.

– Віддячити? Мені? – здивувався я. Це було несподівано.

– Так. Не лише тобі розважати мене. – вона хитро примружилася. – Тут неподалік є одна ферма. Як ти ставишся до катання на конях?

– Чудова ідея. Але, чур,  за кермом я. Твоєму навігатору я більше не довірю. Адресу пам’ятаєш?

– Авжеж, – кивнула вона.

– Тоді, їдемо на ферму?

– Поїхали.

Зібравши залишки канапок назад у кошик ми попрямували до котеджів, і я спіймав її здивований погляд, коли вивів з гаража свій чорний масивний джип.

– Подобається? – запитав, коли сусідка влаштувалася на передньому сидінні.

– Гарна машина. То ти якась велика шишка у місті? – усміхнулася вона.

– Чого одразу шишка? – розсміявся я. – Так мене ще ніколи не називали.

– Вибач. Я не те мала на увазі.

– А що? – я впевнено вивів машину на трасу та попрямував за вказівками навігатора.

– Ну, що це дорога автівка, не кожен може собі дозволити… – обережно проговорила вона.

– Я маю свій бізнес, цілком легальний, але більше не скажу.

– Я й не прошу, – знизала дівчина плечима.

«Яка ж вона часом кумедна!», – подумки усміхнувся.

До ферми ми дісталися хвилин за двадцять. Я зупинив машину, вийшов з неї та допоміг дівчині.

– Ходімо, домовимося про прогулянку верхи.

 Хазяйкою ферми виявилася приємна вже немолода жінка.

– Вітаю, молоді люди. Мене звати Марта. Бажаєте прогулянку?

– Вітаємо, так. Ми хотіли б прогулятися, – вказав рукою на лісопарк, що починався одразу за фермою.

– Добре, я вам все покажу, тут є спеціальна стежка та вказівники, тож ви не заблукаєте, стежка кругова, тому ви обов’язково повернетеся до нас. Та й коні наші добре знають цей маршрут.

Провівши короткий інструктаж, Марта допомогла нам осідлати коней та відкрила ворота.

Мені дістався чорнявий з шикарною гривою кінь, який першим ступив на лісову стежку. Справжній вожак та чоловік. Я відчував його настрій, як це не дивно звучить. Моїй сусідці дістався кінь білої масті, теж хлопець, але ще зовсім юний та обережний, він косився то на мене, то мого коня й нарешті теж рушив з місця. Дорога тут була доволі широкою та дозволяла нам йти поруч.