Розділ 5. Надія.

Дах йому зносить! Мій, схоже, зірвало та віднесло кудись до країни Оз. Я дійсно ніби в казці опинилася. Ох, Марійко, знала б ти, який у тебе сусід… Нахабний красень!

Опинившись у будиночку подруги я помітила свою валізу, яка так й залишалася стояти посеред вітальні. А ще десь на столі вібрував телефон. Схопивши пристрій я побачила кілька пропущених дзвінків та повідомлень від любої подруги.

– Господи, Надійко, нарешті! Ти чому не відповідаєш? – защебетала вона в трубку.

– Привіт, Марійко. Ти не повіриш… Але я…

– Що ти?

– Провела ніч з ним…

– З ким?

– З твоїм сусідом! – скрикнула я та перевела погляд у вікно, щоб тут же побачити цього нахабу. Він махнув мені рукою та широко усміхнувся.

– Молодець! Давно тобі казала, що тобі потрібен нормальний, гм…

– Марійко! Це неймовірно… Я досі не вірю, що погодилася на цю авантюру!

– Яку ще авантюру?

– Провести разом вихідні, але не розповідати про себе. Ні імен, ні роботи, нічого...

– Ого, подружко! Чи це дійсно ти? Ти ж завжди була сама серйозність та правильність. Ти ще й мене сварила за легковажність. Невже дійсно закохалася?

– Ох, не знаю. Але він... Він просто Бог кохання та краси...

– Що ж, не буду тебе затримувати, біжи до свого бога, тільки дивися, не захоплюйся сильно, бо з Олімпу дуже боляче падати.

– Я знаю, що вже в понеділок моя карета перетвориться на гарбуз, не хвилюйся. до того ж ти сама радила мені перевантаження.

– Ага. Радила. Про захист хоч не забудьте, – шепнула на останок подруга та відключилася.

А я знову мрійливо прикрила очі, пригадуючи все, що сталося вночі. Здається, я й справді закохалася.

Швидко прийнявши душ, я обрала легкий спортивний костюм та кросівки й вискочила на двір.

Сусід чекав, розташувавшись у садовій гойдалці, але побачивши мене миттю підскочив:

– Я зробив нам канапки та прихопив плед. Ходімо до річки?

– Добре, – кивнула я.

– Покажеш дорогу, бо чесно кажучи, я ще не був там, – почухав він потилицю.

– Ходімо, я знаю коротку дорогу, – впевнено промовила я, а сама намагалася пригадати ту саму стежку-доріжку, що вела на річку. На дачі у Марійці я бувала не так вже й часто. А цього літа так взагалі вперше, бо зі всіма клопотами не мала часу.

– Люблю осінь, – несподівано промовив мій супутник, піднімаючи з  землі жовте листя та вручивши його мені.

– Справді? А я не дуже. Осінь навіює на мене сум.

– Чому? Я навпаки ловлю кайф, коли наступає прохолода, йдуть дощики, можна закутатися в плед, а можна розпалити камін та кохатися…

– Хм, а ти романтик, – усміхнулася я.

– Насправді, ні, – відмахнувся мій сусід. – Я люблю дівчат та…

– Та зрозуміла я, що ти любиш, – ткнула його в бік рукою.

– Засуджуєш? – вигнув він брів та подивився на мене.

– З чого ти це взяв? І взагалі яке я маю право когось судити? Кожен сам обирає свій шлях…

– Красуне, а яку пору року ти любиш найбільше?

– Я? Зиму. Сніжну, але не дуже морозну.

– Он як…, – протягнув він.

Ми могли б й далі обговорити пори року та погоду, але раптом дорога, якою ми йшли завернула в тупик та ми вперлися у високий паркан з білої цегли.

– Сусідко, поганий з тебе навігатор.

– Просто хтось паркан поставив посеред дороги, – спробувала пожартувати я.

– Ага, ну, звісно. Ще й людей нема. Всі десь поділилися.

– Ходімо назад, там був поворот, який ми пропустили, – потягнула його я, бо за парканом почали гавкати пси, а я не дуже любила собак, особливо великих.

Ми пройшли кілька сотень метрів й дійсно побачили вузький провулок та вказівник, на якому було написано «На річку».

– Як ми його не помітили? – знизав плечима чоловік.

– Захопилися розмовою про осінь.

– Сусідко, якщо ти захочеш, я можу показати тобі всю чарівність осені.

– О це вже ні. Досить того, що я погодилася на одну авантюру.

Чоловік лише загадково посміхнувся та взявши мене за руку, прискорився. Незабаром ми дійсно спустилися до пляжу, на якому на диво, виявилося чимало мешканців, які так само вийшли на пікнік.

– А ти питав, де всі, – розсміялася я.

– Сядьмо тут, – сусід постелив плед недалеко від води та почав викладати на нього канапки та фрукти.

– Така вода чиста, але холодна, – винесла я свій вердикт, підійшовши до краю води босими ногами.

– Я знаю, як зігрітися, – чоловік обійняв мене, обхопивши за талію та поцілував.