Розділ 1. Надія.

Надія.

– І слухати нічого не хочу, – твердила своє Марійка, вручивши мені свої ключі від дачі у передмісті столиці. – Тобі це потрібно.  Просто зараз, на вихідні, відпочинеш від всього цього божевілля та в понеділок прийдеш на ту фірму, «Будуй&Ко», чи як її там, на співбесіду у чудовому настрої й ось побачиш – вони такого крутого спеціаліста точно відірвуть з руками та ногами!

– Руки та ноги мені ще знадобляться, – сміхотнула я. – Ти справді думаєш, що вийде? Десять співбесід за тиждень та всі кажуть те саме: «Ми шукаємо молодого спеціаліста та бла-бла-бла…» І з чого вони взяли, що я у свої тридцять два вже стара? У мене дванадцять років досвіду у сфері фінансів та економіки! Я працювала у провідній компанії, і тут криза – спочатку ковід, потім війна, ми намагалися триматися, шукали навіть іноземні інвестиції, але компанія все одно збанкрутіла. Всіх звільнили. – Зробила ковток кави та відкусила добрячий шматок шоколадного тістечка. – Ще й це розлучення. Я думала здурію, поки все це завершиться! Половину квартири хотів, уявляєш?! Козел! Я купляла її за власні кошти, між іншим! Ще й батько добряче допоміг.

– Твій благовірний Петро дійсно рідкісний козел. Ні копійки не вклав в цю нерухомість, але половину віддай, – підтримала подруга.

– Отож! Машину та квартиру я встигла купити до весілля, саме тому на суді все вирішили на мою користь. До того ж всі подальші внески по іпотеці я сплачувала зі своєї карти… – Я ділилася з подругою своїми переживаннями, а Марійка чемно вислуховувала та підгодувала мене шоколадом. Знає, що він мене заспокоює.

Останній місяць дійсно видався вкрай тяжким, і я вже навіть не помічала днів тижня чи часу доби.

Петро першим запропонував розійтися ще пів року тому. Зізнався, що покохав іншу. Я ж нарешті зняла рожеві окуляри та побачила його справжнім – корисливим альфонсом та падким на гарне інстаграмне личко. Саме таку рожеву дівчину він й «покохав». У неї лише стріми в мізках та брендове лахміття. І як він збирався забезпечити всі її забаганки, працюючи на середню зарплатню офісного менеджера? Я дала згоду на розлучення, тим більше, що діток у нас за п’ять років шлюбу так й не з’явилося. Єдиною його претензією стала квартира. І нічого, що Петро не вклав в неї ані копійки! Та що там квартиру – оплата продуктів та комуналки теж були на мені. Свою зарплату колишній волів витрачати на свої забаганки. Я якось не надавала цьому великого значення, звикла сама себе забезпечувати. Але як же я помилялася… Петро просто знайшов собі безплатне житло та харчування, жив у своє задоволення… Сподіваюся, бодай тепер, коли ми отримали на руки рішення суду, він нарешті зникне з мого життя назавжди.

Але тут додалася ще пригода з пошуком роботи. Десятки відмов у співбесідах та повне нерозуміння – що робити далі. Здається, я починаю не лише втрачати віру в себе, а й сподівання на те, що ця чорна смуга колись скінчиться.

– Агов, Надіє! – гукнула Марійка. – Ти мене чуєш взагалі?

– Чую. Ключі. Дача. Відпочинок, – кивала я на пропозицію подруги провести вікенд за містом.

– Саме так. Тільки уяви – свіже повітря, сад, річка неподалік. А головне – ніяких чоловіків, турбот та роботи. А в понеділок – поїдеш починати нове життя. Вангую! – Марійка весело розсміялася.

– Вмовила. Давай вже ключі. А там точно не буде чоловіків?

– Точно не буде. Моя сусідка – тітка Дарина, але вона точно не буде чіплятися до тебе. А з іншого боку молода родина з хлопчиками-близнюками років трьох. Загалом, там приємні сусіди. Тобі точно сподобається на дачі!

– Дякую, подруго! – я стиснула зв’язку ключів й вбила в навігатор потрібну адресу, щоб не заблукати.

Марійка допомогла мені зібрати трохи речей на пару днів й навіть особисто спустила мою жовту валізу вниз та завантажила її в багажник мого блакитного Ніссану.

– Бувай, люба, – обійняла мене Марійка. – Напиши як доберешся.

Я кивнула та завела двигун, увімкнула улюблену радіостанцію та вивела машину на трасу.

Дачний кооператив розташувався за кілька кілометрів від міста й був оточений великим зеленим парком. Тут було дуже гарно, а ще тихо: без столичної метушні, заторів та вічних кар’єрних перегонів. Неначе інший світ. Тут, схоже, навіть час сповільнювався.

Я показала на пункті охорони перепустку, яку разом з ключами видала мені подруга, та опинилася на затишних вулицях. Без проблем знайшла потрібний будинок – невеликий двоповерховий котедж, оточений низьким парканом, перед ним зелена галявина з квітами та дерево абрикоси, листя якого вже почали жовтіти – все-таки початок осені.

Я припаркувала машину та вийшла назовні.

– Привіт, сусідко! – почула приємний чоловічий голос та завмерла. І це називається ніяких чоловіків? Це що знущання таке?

Але коли я перевела погляд на власника цього оксамитового голосу, то відчула, як перехопило подих. Цей красень неначе зійшов з книжкової обкладинки. На ньому були лише шорти, а в руках келих червоного вина. Чоловік піднявся з садової гойдалки та рушив до мене.

– Привіт, – видала я з хрипом.

– Ти що застудилася? – вигнув він догори одну брів. – Знаю надійні ліки.

– Ні, все добре. Дякую, просто пити хочеться.

– Вина?