РОЗДІЛ 5. ПРОПОЗИЦІЯ, ВІД ЯКОЇ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ

Неля

Моє праве коліно нило так, ніби всередині суглоба хтось поволі повертав тупе іржаве лезо.

Я сиділа на дерев'яній лаві в коридорі льодової арени, спираючись потилицею об холодну кахельну стіну, і намагалася дихати рівно. Порожній коридор, гул вентиляторів, десь удалині — глухий стукіт шайби об борт: хтось із хлопців лишився на нічну прокатку. Запах аптечної мазі, яку я вранці щедро намастила під еластичний бинт, змішувався з ароматом дешевої кави з автомата.

На екрані смартфона висів відкритий прайс-лист приватної клініки спортивної реабілітації «Орто-Мед». Шість знаків. Сума за повний курс відновлення зв'язки та курси фізіотерапії виглядала не просто як цифра — вона виглядала як вирок. Для дівчини, чий батько розчинився у повітрі ще в її глибокому дитинстві, а мати працювала на двох роботах, щоб закривати комуналку, це були космічні гроші.

Я заплющила очі. У голові досі лунав той сухий, відсторонений голос капітана хокейної команди, який я мала сумнівну честь чути власними вухами кілька годин тому: «Це несерйозно».

Гордій Багрій. Льодовий робот із сірими очима, який дивився на світ так, ніби всі навколо винні йому трильйон доларів. Я здригнулася від злісного спогаду. Танці були моїм життям з шести років. Я тримала осанку, коли ноги стікали кров'ю в пуантах, я випахувала кожну секунду на паркеті, а тепер якась тупа травма і відсутність грошей перетворили мене на дівчину, яка змушена махати помпонами в групі підтримки, аби просто не вилетіти з гуртожитку.

Екран моргнув. Нове повідомлення.

@margodelacroix: ти де? усі дівчата вже в роздягальні. я тебе не бачила.

@nelyagoncharuk: в коридорі біля медкабінету. коліно пече. даю йому десять хвилин відпочити.

@margodelacroix: Тримайся. Я швидко розберу прогін із дівчатами. І припини гризти себе.

«Легко казати», — подумала я, з силою стискаючи телефон.

Я спробувала підвестися, впираючись долонею в лаву. Гострий простріл змусив мене тихо вилаятися.

— Дідько... — вирвалося крізь зуби.

— Не найкращий лексикон для майбутньої зірки кафедри хореографії, Гончарук, — пролунав над головою жіночий голос. Високий, дзвінкий, із бездоганно вивіреними інтонаціями людини, яка звикла керувати натовпом.

Я підняла очі.

Переді мною стояла Вікторія Штучна. PR-менеджерка нашого університету. Жінка-калькулятор, якій на вигляд було не більше двадцяти восьми, але її сталевому погляду та бездоганно випрасуваному брючному костюму кольору бордо заздрили навіть сиві професори. Вона тримала в руках шкіряну папку і дивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби щойно знайшла на дорозі неоподатковуваний зливок золота.

— Доброго дня, Вікторіє Сергіївно, — я випростала спину, підсвідомо вмикаючи свій захисний режим. — Вибачте. Просто день не з легких.

— Я знала це ще до того, як ти прокинулася, Нелю, — вона ледь помітно усміхнулася кутиками губ і кивнула у бік сходів. — Ходімо до мого кабінету. Є розмова.

— Якщо це стосується моєї стипендії, то в деканаті мені вже все чітко пояснили...

— Забудь про деканат, — відрізала Вікторія, навіть не обертаючись. Вона впевнено чеканила крок на високих підборах. — Деканат мислить категоріями балів та інструкцій. Я мислю категоріями PR-стратегій та бюджетів. Ходімо, Нелю. Не змушуй мене чекати.

Я насупилася, але покульгала за нею. Кожен крок віддавався тупим болем, але показати слабкість перед цією жінкою здавалося смертельним гріхом.

Кабінет на другому поверсі арени пахнув дорогою кавою, парфумами та відчуттям, що сюди приходять лише з бідою. Тут не було студентського хаосу — все лежало за лінійкою.

Вікторія вказала мені на м'яке шкіряне крісло навпроти свого масивного столу. Я сіла, обережно витягнувши травмовану ногу, і схрестила руки на грудях.

— Кави? — сухо запропонувала вона, сідаючи навпроти і відкриваючи свою папку.

— Ні, дякую. Від вашої кави тут у всіх підвищується тиск. Ближче до справи, будь ласка. Марго скоро має повернутися, а моє коліно сьогодні вже відпрацювало своє.

— О, група підтримки, — Вікторія підняла виразну брову. — Дівчина, яка йшла на головну партію в академічному балеті університету, тепер махає блискучими мочалками на хокейному льоду. Яка трагедія. І який чудовий медійний кадр.

— Це тимчасово, — мої зуби зчепилися так міцно, що вилиці звело. — Я відновлюся.

— За що? — рівним тоном запитала вона. Без глузування. Сухо, факт за фактом. — Твою стипендію призупинено через травму. Кімнату в гуртожитку за тобою тримає лише грант групи підтримки — і поки що лише тому, що Марго вмовила тренерку не викреслювати тебе зі складу. Реабілітація в «Орто-Мед» коштує двісті тисяч гривень за повний курс із гарантією повернення у професійний танцювальний спорт. Де ти візьмеш ці гроші, Гончарук? Продаси нирку? Чи візьмеш мікрокредит під тисячу відсотків?

Кожне її слово влучало точно в ціль. Моє обличчя обпекло гарячою хвилею сорому та гніву.

— Ви прийшли до мене, щоб поглузувати з моїх фінансових проблем? Якщо так, то у вас дивні розваги.