РОЗДІЛ 3. СКАНДАЛ

Гордій

Знявши шолом, я жбурнув його на дерев'яну лаву роздягальні з такою силою, що візор жалібно брязнув. Тренування вийшло жахливим.

Сам лід на нашій арені залили ідеально — жорсткий, швидкий, саме такий, як я люблю. Але той клятий шапіто-цирк, який Вікторія влаштувала біля бортів, вибив мене з колії. Я досі відчував між лопатками сверблячий, важкий погляд тієї дівчинки з ортезом.

Каліка.

Я не мав би так казати. Це було жорстоко навіть за моїми мірками. Але мене критично дратувало все, що вибивалося з ідеальної системи. Хокей — це математика, помножена на фізичну силу. Тут немає місця для слабкості, співчуття чи дівчаток, які ледь тримаються на милицях, але намагаються махати помпонами. Навіщо вона взагалі туди приперлася? Щоб її пожаліли? Я не роздавав жалості. Мені самому її ніхто ніколи не давав.

— Гей, Багрію! — голос Марселя прорізав гул роздягальні, перекриваючи шум душів і гучний реп із колонок.

Я стягнув через голову мокре від поту джерсі, кинув його в кошик для брудної форми і повернувся. Воротар стояв біля своєї шафки, тримаючи в одній руці свою дебільну жовту качечку, а в іншій — смартфон. Його зазвичай веселе обличчя зараз нагадувало гіпсову маску.

— Що? — рикнув я, розв'язуючи шнурки на ковзанах.

— Ти бачив цей жах? — Марсель підійшов ближче і просто тицьнув екраном мені в обличчя. — Це залетіло в ТікТок хвилин двадцять тому. Вже сто тисяч переглядів, братику. І цифра росте так, ніби ти там голий танцюєш.

Я вихопив у нього телефон.

На зернистому відео, знятому з верхніх трибун нашого сектора під час вчорашньої відкритої двосторонки, був я. Мій десятий номер на спині світився, як мішень. Я перехилився через загороджувальне скло і мертвою хваткою тримав за комір якогось лисого амбала у фанатській джерсі. На відео було чітко видно, як мої м'язи під формою напружилися, а потім я з силою відштовхнув мужика так, що той полетів спиною на пластикові сидіння, збиваючи з ніг ще двох людей.

Звук на відео був жахливим — суміш криків, свисту і чийогось істеричного жіночого вереску. А внизу красувався червоний напис, накладений поверх кадрів: "Капітан «Вовків» злетів з котушок! Звірячий напад на фаната!"

Я відчув, як щелепа рефлекторно стискається до болю в суглобах.

— Трясця, — тихо, але з розстановкою вилаявся я, віддаючи телефон Марселю.

— Це ще м'яко сказано, — присвиснув підійшовши Сандро. Він стояв у самих рушниках на стегнах, з яких крапала вода, і заглядав через плече Марселя. — Гордію, ти виглядаєш там як серійний вбивця, якому не дали ранкову каву.

— Він був мертвецьки п'яний, — глухо відповів я, розстібаючи щитки на ногах. Мої рухи були різкими, механічними. — Цей тип поліз через сидіння за шайбою, яка вилетіла за борт. Там стояв малий. Років десять. Ця туша масою під сто двадцять кілограмів просто втиснула пацана грудною кліткою в пластиковий борт. Малий почав синіти. Я крикнув йому відвалити, він показав мені середній палець. Що я мав зробити? Попросити письмово?

— Я це знаю. Команда це знає. Але на цьому клятому відео малого не видно! — Марсель ткнув пальцем в екран. — Ракурс такий, що борт закриває дитину. Видно тільки те, як двометровий професійний спортсмен у повній екіпіровці влаштовує м'ясорубку на трибунах.

Мій телефон, що лежав у шафці поруч із гаманцем, завібрував серією коротких спалахів. Я вже знав, хто це.

@vika_pr_shtuchna: до мене в кабінет. зараз же. і молися, щоб спонсори не бачили це свинство до нашої розмови.

@gordiy10: я в душ і буду. мені начхати на спонсорів, він ледь не розчавив малого. я захищав дитину.

@vika_pr_shtuchna: розкажеш це комісії з етики. бігом.

Я кинув телефон назад у шафку так, що він дзвінко вдарився об металеву стінку.

— Тренер уже знає? — спитав я, зриваючи з себе натільну білизну.

— Ковач рве і метає. Вікторія взагалі нагадує демона, якого викликали без пентаграми, — відповів Марсель, співчутливо поплескавши мене по голому плечу. — Давай, капітане. Ми прикриємо, якщо що.

Душ не допоміг. Крижана вода, яку я увімкнув на максимум, щоб хоч трохи остудити кров, що кипіла від адреналіну і злості, лише змила піт, але не напругу.

Я стояв під струменем, упираючись руками в холодний кахель, і заплющив очі.

«Мені начхати на спонсорів», — написав я Вікторії.

Це була брехня. Відверта, жалюгідна брехня самому собі.

Мені було не начхати. Спонсорські гроші, моя підвищена капітанська стипендія і премії за матчі — це було єдине, що тримало мою сім'ю на плаву.

Перед очима спливло бліде обличчя моєї шістнадцятирічної сестри Дарини. Синява під її очима і те, як вона важко дихає, просто піднімаючись на другий поверх нашої хрущовки. Її вроджена вада серця не залишала нам часу. Лікар сказав чітко: максимум до весни. Операція в закордонній клініці коштувала стільки, що навіть якби я продав свої нирки, не вистачило б і на половину.

Але власник агрохолдингу «Агротранс», що спонсорував наш університетський клуб, обожнював хокей. І він обіцяв закрити рахунок за операцію, якщо я витягну команду у фінал і поводитимуся як «ідеальне обличчя бренду».