РОЗДІЛ 2. ЛІД — НЕ ДЛЯ МЕНЕ

Неля

Осінь за стінами кампусу зазвичай пахла мокрим листям, холодним дощем і димом багать. Але коли я переступила поріг нового університетського тренувального комплексу, мене вдарило в обличчя запахом фреону, гумових килимків та чоловічого поту.

Льодова арена була гігантським бетонним холодильником. І я ненавиділа холодильники.

Я стояла в жіночій роздягальні, спираючись спиною на холодну зелену шафку, і дивилася на своє відображення у дзеркалі. Це був якийсь сюрреалістичний, хворий жарт всесвіту.

Замість звичного чорного трико і балеток, які були моєю другою шкірою останні чотирнадцять років, на мені була форма університетської групи підтримки. Коротка — катастрофічно коротка — плісирована спідничка в червоно-білих кольорах, яка ледь прикривала те, що мала б прикривати. Обтислий кроп-топ із логотипом команди — вишкіреним вовком, що розривав ключку. І як вишенька на цьому торті приниження: масивний чорний ортез на правій нозі, що намертво фіксував розірвану зв'язку від середини стегна до щиколотки.

— Ти виглядаєш... — Марго, яка стояла поруч і наносила третій шар червоної помади, зам'ялася, підбираючи слово.

— Як клоунеса, яку переїхав трамвай, — закінчила я за неї, міцніше перехоплюючи ручки милиць. — Марго, це повний кошмар. Я не піду туди.

— Не драматизуй, Нелю. Тобі дуже личить червоний, — вона відірвалася від дзеркала і поправила своє ідеальне платинове каре. На ній ця ж сама форма виглядала так, ніби вона зійшла з обкладинки спортивного глянцю. На мені — ніби я втекла з психлікарні на Хелловін. — Твоя задача сьогодні — просто стояти в задньому ряду біля бортиків. Коли ми робимо хвилю руками, ти просто підіймаєш помпони. Все. Ніхто навіть не помітить, що ти не переносиш вагу.

— Я на милицях, Марго! — мій голос зірвався на істеричний шипіт. — Я не можу тримати два помпони і не гепнутися на цей гумовий килимок!

— То тримай один. Другою рукою спирайся на милицю, а другу просто сховай за бортик, — Марго підійшла до мене, її обличчя стало серйозним. Вона поклала долоні на мої голі, вкриті сиротами від холоду плечі. — Згадай про страховку. Шістдесят тисяч, Нелю. Твоя нога. Твоє майбутнє. Ти зможеш знову танцювати. Тільки потерпи.

Я заплющила очі, роблячи глибокий, тремтячий вдих. Гроші. Ремонт мого коліна. Моя гордість зараз не коштувала нічого.

— Добре. Пішли, поки я не передумала і не втопилася в найближчому унітазі.

Шлях від роздягальні до льодового майданчика здавався нескінченним. Кожен мій крок супроводжувався гучним металевим клацанням милиць по гумовому покриттю. Дівчата з команди Марго — зграйка ідеально вичесаних, засмаглих і дзвінких клонів — скоса зиркали на мій ортез, але мовчали. Вони боялися свого капітана більше, ніж господа бога, тому жодна не наважилася сказати й слова про те, що каліці тут не місце.

Коли ми вийшли до самого льоду, мене пройняв такий мороз, що я інстинктивно стиснулася, втрачаючи відчуття пальців.

Арена була напівпорожньою. Це було закрите тренування, підготовка до сезону. Але шум тут стояв такий, що закладало вуха. Гули вентилятори, хтось кричав на трибунах, а з роздягальні хокеїстів лунав важкий бас якогось реп-треку.

Ми вишикувалися вздовж прозорого пластикового бортика. Марго поставила мене в самому кінці лінії, де тінь від трибун приховувала половину мого тіла. Я затиснула одну милицю під пахвою, спираючись на неї всією вагою, а в іншу, вільну руку, взяла пухнастий червоний помпон.

Мій телефон у кишені спортивної куртки, яку Марго дозволила мені накинути на плечі до початку активної частини, завібрував.

@nelyagoncharuk: я тут змерзну до паморозів. моє коліно пульсує від холоду так, ніби його ріжуть ножем. скажи, що це швидко закінчиться.

@margodelacroix: ТЕРПИ. Гроші, Нелю. Думай про страховку. Розігрій суглоб рукою.

@nelyagoncharuk: я думаю про те, як запхати цей помпон тобі в горло. або комусь із цих бовдурів на ковзанах.

@margodelacroix: Відклади телефон! Вони виходять! Натягни посмішку!

Я сховала телефон і рівно в цей момент двері чоловічої роздягальні розчахнулися.

Повітря на арені миттєво змінилося. Воно наелектризувалося. Стало густішим від тестостерону, що хвилею хлинув на лід.

Вони виходили один за одним. Масивні, заковані в захисне екіпірування, від якого їхні плечі здавалися вдвічі ширшими. Шоломи, ключки, звук лез, що безжально вгризаються в ідеально гладкий лід. Це була первісна, груба сила.

Марго змахнула рукою, і дівчата поруч зі мною синхронно вигукнули якусь кричалку, підкидаючи помпони. Я ледь помітно махнула своєю єдиною вільною рукою, відчуваючи себе найжалюгіднішим створінням у Всесвіті.

Хокеїсти розминалися. Вони носилися по льоду з неймовірною швидкістю, врізаючись у бортики з таким гуркотом, що пластик здригався, а моє серце пропускало удар.

Один із них, у масивних щитках воротаря, під'їхав ближче до нашої зони. Він зняв шолом, оголивши кучеряве темне волосся, і підморгнув Марго, паралельно дістаючи з кишені шортів... жовту гумову качечку? Він поклав її на бортик і засміявся. Це був Марсель. Воротар. Я пам'ятала його обличчя з університетських плакатів.