РОЗДІЛ 1. НЕ ТВОЯ СПРАВА

Неля

Милиці — це витвір сатани.

Я зрозуміла це на сьомій сходинці адміністративного корпусу, коли гумова накладка правої палиці зрадливо ковзнула по вологому після ранкового дощу бетону. Мій шлунок зробив сальто, серце гепнулося десь у район п'ят, і я дивом втримала рівновагу, вчепившись побілілими пальцями в алюмінієві ручки.

Праве коліно, закуте в масивний чорний ортез, нагадало про себе тупим, пульсуючим болем. Ніби всередині суглоба хтось методично провертав іржавий цвях.

— Проклята осінь, — прошипіла я крізь зціплені зуби, дивлячись на листя, що налипло на мої кросівки. Точніше, на один кросівок. На правій нозі був лише вільний носок, бо натягнути взуття на набряклу кінцівку виявилось місією з розряду фантастики.

Я ненавиділа цей стан. Ненавиділа бути повільною, непоткою, жалюгідною. Ще два дні тому я могла злетіти цими сходами за три секунди, перестрибуючи через дві сходинки, з кавою в одній руці та телефоном в іншій. Сьогодні ж я почувалася вісімдесятирічною бабцею, якій кожен рух давався ціною неймовірних зусиль.

Університетський кампус жив своїм життям. Повз мене проносилися студенти, закутані в шарфи і куртки. Хтось сміявся, хтось сперечався про семінари, хтось пив лате на ходу. Життя не зупинилося через те, що Неля Гончарук розірвала хрестоподібну зв'язку. Світу було абсолютно начхати.

Я потягнула на себе важкі скляні двері деканату і, голосно цокаючи милицями по лінолеумі, попрямувала до кабінету №114. Відділ стипендій та проживання. Саме сюди мене викликали офіційним імейлом о восьмій ранку.

За столом сиділа Тамара Василівна — жінка невизначеного віку з намертво зафіксованою лаком зачіскою і поглядом, який міг би заморожувати воду краще за будь-який холодильник.

— Гончарук, — видихнула я, опускаючись на жорсткий стілець для відвідувачів. Милиці з гуркотом впали на підлогу. Я навіть не спробувала їх підняти.

Вона підняла на мене очі поверх окулярів. Потім перевела погляд на мою витягнуту вперед ногу в ортезі. В її очах промайнуло те саме почуття, від якого мене нудило ще з кабінету лікаря.

Жаль.

— Доброго дня, Нелю, — її голос був патоко-солодким, і від цього ставало ще гірше. Вона дістала з бездоганно рівної стопки паперів тонку папку з моїм прізвищем. — Я отримала довідку від вашого лікаря. Мені дуже шкода. Така талановита дівчинка...

— Давайте без прелюдій, Тамаро Василівно, — різко перебила я. Мої нерви були натягнуті, як струни. Ще одна крапля цього удаваного співчуття, і я просто почну кричати. — Що з моїм контрактом?

Жінка підібгала губи, явно ображена моїм тоном.

— Ви ж знаєте правила університету, Гончарук. Ваша стипендія, як і місце в елітному крилі гуртожитку «Б», покривається за рахунок гранту для активних представників культурного та спортивного життя. Ваш контракт... — вона пробіглася наманікюреним пальцем по рядках на папері. — Передбачав участь у трьох головних постановках сезону.

— Я знаю, що там написано.

— Оскільки реабілітація триватиме не менше шести місяців, ви фізично не здатні виконувати умови гранту, — її голос знову став холодним і професійним. Вона просто зачитувала вирок. — Університет призупиняє виплату стипендії з наступного місяця.

Я відчула, як у горлі утворився тугий, болючий ком.

Стипендія. Мої єдині гроші на життя, бо просити у мами, яка працювала на двох роботах у нашому маленькому містечку, я не мала морального права.

— А гуртожиток? — мій голос ледь помітно здригнувся.

— Місця в крилі «Б» потрібні функціональним студентам. Тим, хто приносить університету нагороди, — вона зітхнула, знімаючи окуляри. — Вам доведеться звільнити кімнату до кінця тижня. Ми можемо запропонувати вам місце у звичайному блоці «Д» на околиці кампусу. Там є вільне ліжко в кімнаті на чотирьох. Щоправда, це п'ятий поверх. І ліфт там працює через раз.

П'ятий поверх. З неробочим ліфтом. Для людини, яка не може зігнути ногу і пересувається на алюмінієвих палицях.

Геніально. Просто бездоганно.

— Я зрозуміла, — я вчепилася руками в підлокітники і, ігноруючи біль, що прострелив стегно, піднялася на здорову ногу. Нахилилася, підхопила милиці.

— Нелю, ви ж розумієте, це не моя примха. Це статут...

— Це не ваша справа, Тамаро Василівно, — кинула я, розвертаючись до дверей. — До кінця тижня мене там не буде.

Шлях до гуртожитку пройшов як у тумані. Я не відчувала холоду осіннього вітру, який пробирався під тонкий світшот. У моїй голові билася лише одна думка: Що робити?

Операція коштувала стільки, що мені довелося б продати нирку. Реабілітаолог — ще половину другої нирки. А тепер я навіть не маю де жити, бо переїзд у блок «Д» — це фізичне самогубство.

Щойно я зайшла у свою кімнату на першому поверсі крила «Б», мій телефон, який я кинула на ліжко, ожив.

@margodelacroix: ти де? я звільнилася з пар. лечу до тебе.

@nelyagoncharuk: в кімнаті. пакую речі.

@margodelacroix: ЩО?! які речі?! почекай, я вже біжу.