ПРОЛОГ. ЗВУК, З ЯКОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

Неля

Кажуть, коли твоє життя летить шкереберть, час сповільнюється, даючи тобі можливість насолодитися кожною мілісекундою власного краху.

Брехня.

Усе відбувається настільки жахливо швидко, що ти навіть не встигаєш зрозуміти, в який саме момент перетворилася з переможниці на жалюгідне ніщо.

У танцювальній залі пахло каніфоллю, розігрітими м'язами та напругою, яку можна було різати ножем. Відбір на головну партію у весняній виставі — це не просто студентський конкурс. Це стипендія. Це контракт. Це мій квиток подалі від фінансової прірви, в якій ми з мамою балансували останні п'ятнадцять років, відколи батько вирішив, що родина — це занадто нудно.

Я дихала в такт музиці. Важкий, пульсуючий біт бив по барабанних перетинках, відлунюючи десь у сонячному сплетінні. Моє русяве волосся, зазвичай неслухняне і хвилясте, було намертво скручене на потилиці та зафіксоване яскраво-червоною шпилькою. Це була моя фішка. Мій маленький бунт проти ідеально прилизаних балерин з їхніми сірими пучками.

Ще одна зв'язка.

Тіло працювало як ідеально налаштований механізм. Я танцювала з шести років. Паркет був моєю релігією, а біль у м'язах — молитвою. Я знала кожен міліметр цієї зали. Знала, що комісія, яка сидить за довгим столом біля дзеркал, уже практично віддала мені партію. Я бачила це в їхніх очах. Я була вогнем, який вони так відчайдушно шукали.

Розгін. Оберт. Стрибок.

Я відштовхнулася від підлоги, відчуваючи коротку, солодку мить невагомості. Політ. Те, заради чого я стирала ноги в кров і не спала ночами.

А потім було приземлення.

Я не знаю, що пішло не так. Може, крапля чужого поту на паркеті. Може, міліметрова помилка в куті нахилу стопи. Але мій кросівок ковзнув. Вага всього тіла, помножена на силу гравітації, обрушилася на праве коліно під неприродним кутом.

ХРУСЬ.

Цей звук... Трясця, я ніколи в житті його не забуду. Він був таким гучним, ніби хтось переламав товсту суху гілку просто біля мого вуха. Вологий, мерзенний, кістковий хрускіст, який миттєво перекрив музику.

Я навіть не встигла закричати від болю — крик вирвався сам, тваринний, сиплий, зриваючи горло. Підлога боляче вдарила по ребрах, вибиваючи залишки повітря з легень. Музика різко обірвалася, змінившись на какофонію жіночих зойків, скрипу стільців і тупоту ніг.

Біль був не просто гострим. Він був білим. Сліпучим. Він розривав мою ногу на шматки, пульсуючи від коліна до самого мозку. Я інстинктивно схопилася за суглоб, скрутившись у позу ембріона на холодному паркеті.

— Не чіпайте її! Не рухайте ногу! — пролунав чийсь голос крізь вату в моїх вухах.

Я міцно замружилася, кусаючи губи до смаку металу. По щоках текли гарячі, злі сльози.

Тільки не це. Чорт забирай, тільки не це. Будь ласка, хай це буде просто вивих.

Але я знала. Тіло танцівника не бреше своєму власнику. Щось усередині мене розірвалося на шмаття. Разом із моїм майбутнім.

— Пів року.

Голос спортивного лікаря-травматолога звучав монотонно, як вирок судді, якому абсолютно байдуже, що буде з підсудним. Він сидів за своїм столом, клацаючи мишкою, поки на моніторі світився чорно-білий знімок мого МРТ. Мого зруйнованого життя.

— Що... що ви сказали? — мій голос прозвучав хрипко. Я сиділа на кушетці, натягнувши безрозмірну лікарняну кофту. Права нога, зафіксована жорстким ортезом, здавалася чужою. Важкою колодою, яка більше мені не належала.

— Пів року без танців, Нелю, — лікар нарешті повернувся до мене, знявши окуляри. В його очах блиснув той самий вираз, який я ненавиділа понад усе у світі. Жаль. — Повний розрив передньої хрестоподібної зв'язки та пошкодження меніска. Тобі потрібна операція, а потім — тривала і складна реабілітація. Якщо ти станеш на паркет раніше... можеш попрощатися з професійним спортом назавжди. Хоча і після реабілітації гарантій ніхто не дасть.

Пів року.

Ці слова луною відбивалися від стерильних білих стін кабінету.

Пів року. Шість місяців. Сто вісімдесят два дні без сцени. Без стипендії. Без місця в гуртожитку, яке надавалося лише активним учасникам університетських збірних і головним складам.

— А як же... — я ковтнула сухий ком у горлі. — Як же вистава?

— Яка вистава, дівчинко? — лікар важко зітхнув. — Тобі зараз ходити треба вчитися заново, а не фуете крутити. Твоє коліно тримається на чесному слові.

Я опустила погляд на свої руки. Вони дрібно тремтіли. Я стиснула їх у кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні, залишаючи сліди у формі півмісяців.

Не смій плакати. Тільки не перед ним. Не дозволяй себе жалити.

Мій телефон, який лежав поруч на кушетці, завібрував. Екран засвітився, показуючи нові повідомлення.

@margodelacroix: нелю, благаю, скажи, що ти просто підвернула ногу. скажи, що все ок.

@margodelacroix: я сиджу під кабінетом, мене не пускають. що він каже?