Розділ 7

Мія сказала, що це перебільшення.

Потім подивилася на фотографію Річарда Блеквелла в інтернеті й передумала.

— Ні, — сказала вона, повільно повертаючи ноутбук до Емми. — Олівія права. Це співбесіда в пекло.

Емма стояла посеред вітальні у старих домашніх шортах, розтягнутій футболці з плямою фарби на рукаві й з таким виразом обличчя, ніби вже шкодувала про всі рішення, які привели її до цього моменту.

На екрані ноутбука був Річард Блеквелл.

Темний костюм.

Сивувате волосся.

Холодний погляд.

Обличчя людини, яка могла одним словом знищити акції компанії, чиюсь кар'єру і, можливо, настрій усього ресторану.

Емма схилила голову набік.

— Він виглядає як людина, яка скаже, що моя душа недостатньо продуктивна.

— Він виглядає як людина, яка купить твою душу, звільнить її, а потім попросить звіт, чому вона не принесла прибутку, — додала Олівія.

Мія повільно кивнула.

— Так. Саме так.

Емма закрила ноутбук.

— Я не йду.

— Ідеш, — одночасно сказали Олівія й Мія.

— Я передумала.

— Ти вже підписала контракт, — нагадала Олівія.

— Там написано, що я можу відмовитися в будь-який момент.

— Так, але ти не відмовишся до першої вечері. Це буде слабкий старт.

Емма втупилася в неї.

— Слабкий старт?

— Так.

— Олівіє, це не спортивний сезон.

— Для Річарда Блеквелла все спортивний сезон.

— Ти його навіть не знаєш.

— Я бачила його фото. Мені вистачило.

Мія підняла руку.

— Погоджуюсь.

Емма важко видихнула й опустилася на диван.

— Я серйозно не розумію, чому погодилася.

Олівія сіла поруч.

— Розумієш.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Еммо.

— Що?

— Ти погодилася не тільки через гроші.

Емма різко повернула до неї голову.

— Починається.

— Так, починається.

— Не треба.

— Треба.

Мія тихо взяла миску з попкорном і відійшла ближче до кухні.

— Я просто послухаю звідси.

— Зрадниця, — пробурмотіла Емма.

— Практична людина, — виправила Мія.

Олівія не відводила від Емми погляду.

— Ти погодилася, бо він тобі не байдужий.

— Ми знайомі кілька днів.

— І?

— Люди не стають небайдужими за кілька днів.

— Стають.

— У книжках.

Олівія повільно підняла брову.

Емма одразу зрозуміла власну помилку.

— Не кажи.

— Ти сама пишеш книжки.

— Це інше.

— Звісно.

— У житті все складніше.

— Саме тому це цікавіше.

Емма взяла подушку й притиснула її до грудей.

— Він просто... не такий, яким здається.

— О.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Твоє «о» вже все сказало.

Олівія всміхнулася.

— Добре. Не буду тиснути.

— Дякую.

— Але я все одно думаю, що ти вже трохи влипла.

Емма кинула в неї подушкою.

Олівія спіймала її на льоту.

— Бачиш? Агресія. Типовий симптом заперечення.

— Я тебе виселю.

— Квартира орендована на трьох.

— Я виселю морально.

— Пізно. Я вже давно тут живу.

Мія з кухні підняла ложку.

— Підтверджую.

Емма не витримала й засміялася.

Вперше за весь день.

І лише після цього зрозуміла, наскільки сильно нервувала.

О шостій вечора квартира перетворилася на гардеробну катастрофу.

На ліжку Емми лежали майже всі речі, які вона мала.

Сукні.

Светри.

Джинси.

Спідниці.

Два піджаки.

Одна блузка, яку вона купила для презентації й так жодного разу не вдягнула.

І чорна сукня з благодійного вечора, яку Олівія одразу відклала вбік.

— Ні.

— Чому?

— Бо він уже бачив тебе в ній.

— І що?

— Потрібен новий ефект.

— Я йду на вечерю з його батьком, не на кастинг.

— Саме тому потрібен ефект.

Мія підняла темно-зелену сукню.

— Оця?

Олівія примружилася.

— Занадто мила.

— Я мила, — сказала Емма.

— Ти хаотична.

— Це не взаємовиключні речі.

Мія взяла кремову блузку й чорні штани.

— А так?

Олівія задумалася.

— Непогано. Доросло, але не нудно.

— Я не хочу виглядати доросло.

— Ти збираєшся сидіти за столом із Річардом Блеквеллом.

— І що?

— Якщо прийдеш у своєму светрі з плямою фарби, він, можливо, викличе санітарну службу.

— Це дизайнерська пляма.

— Він цього не оцінить.

Емма взяла блузку.

Тканина була м'яка, світла, проста.

Без зайвого блиску.

Без пафосу.

Але гарна.

— Добре.

— І чорні штани, — додала Олівія.

— Добре.

— І піджак.

— Ні.

— Так.

— Я буду виглядати як студентка, яка вкрала одяг у викладачки.

— Ти будеш виглядати як людина, яка може витримати психологічну атаку мільярдера.

Емма подивилася на неї.

— Це дуже конкретний образ.

— Я працювала над концепцією.

Мія принесла маленькі сережки.

— Ось. Мінімалістично.

Емма глянула на себе в дзеркало через двадцять хвилин і завмерла.

Вона все ще була собою.

Каштанове волосся, яке Олівія зібрала у м'які хвилі.

Легкий макіяж.

Кремова блузка.

Чорні штани.

Піджак.

Не надто офіційно.

Не надто просто.

Дивно, але вона виглядала впевнено.

Або принаймні як людина, яка намагається виглядати впевнено.

— Ну? — запитала Олівія.

Емма торкнулася рукава піджака.

— Я виглядаю не як я.

— Ні, — тихо сказала Мія. — Ти виглядаєш як ти, яка знає собі ціну.

Емма не очікувала, що ці слова так сильно її зачеплять.

Вона ковтнула.

— Дякую.

Олівія одразу обійняла її збоку.

— Ти впораєшся.

— А якщо ні?

— Тоді виллєш на нього вино.

— На Річарда?

— Для сімейної традиції.

Емма засміялася так голосно, що напруга в грудях нарешті трохи відпустила.