Розділ 6

Першою думкою було:

Олівія.

Другою:

Ітан.

Третьою:

Ні.

Вона схопила телефон.

Ітан.

Звісно.

07:12

Хто взагалі пише людям о сьомій ранку?

Емма відкрила повідомлення.

"Доброго ранку."

Вона кілька секунд дивилася на екран.

Потім набрала:

"Ви серйозно?"

"Так."

"Сьома ранку."

"07:12."

"Це не покращує ситуацію."

"Я вже на роботі."

"Ви псих."

Кілька секунд.

Потім:

"Можливо."

Емма закрила очі.

— Я починаю ненавидіти це слово.

Через п'ятнадцять хвилин вона сиділа на кухні.

Перед нею стояла кава.

Навпроти сиділа Олівія.

І уважно дивилася на неї.

Занадто уважно.

— Ні.

— Що ні?

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче ти знаєш щось, чого не знаю я.

— Я знаю.

— Олівія.

— Ти посміхаєшся, коли читаєш його повідомлення.

Емма мало не вдавилася кавою.

— ЩО?

— Я просто констатую факт.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре.

Олівія відпила каву.

— Але твоя посмішка була дуже милою.

Емма жбурнула в неї серветкою.

Університет цього дня був дивним.

Насправді ще дивнішим, ніж зазвичай.

Бо тепер чутки розрослися.

Значно.

Поки Емма йшла коридором, дві дівчини замовкли, щойно її побачили.

Троє хлопців одразу обернулися.

А одна першокурсниця навіть попросила фото.

— Фото?

— Так.

— Навіщо?

— Ти ж дівчина Ітана Блеквелла.

— Ні.

— Поки що.

— ЩО ЗНАЧИТЬ "ПОКИ ЩО"?

Дівчина втекла раніше, ніж Емма встигла отримати відповідь.

На заняттях вона майже не слухала викладача.

Перед очима постійно стояли:

контракт.

вечеря.

Ітан.

Його батько.

П'ятдесят тисяч доларів.

І це дратувало.

Сильно.

Тому що зазвичай вона прекрасно контролювала свої думки.

А зараз вони поводилися як перелякані білки.

Після лекції професор Ленґлі затримав її.

— Міс Картер.

— Так?

— Ваш проєкт.

Емма напружилася.

— Що з ним?

— Він пройшов відбір.

— Що?

— Я подав його на студентську виставку.

Вона застигла.

— Ви... що?

— Подав.

— Без мене?

— Я знав, що ви погодитесь.

— Це дуже самовпевнено.

— Можливо.

— Ви теж почали говорити як Ітан.

— Це образа?

— Так.

Професор усміхнувся.

— Виставка через три тижні.

— Серйозно?

— Так.

— І там будуть представники компаній?

— Саме так.

Серце раптом почало битися швидше.

Це була її мрія.

Справжня.

Не контракт.

Не гроші.

Не Блеквелли.

Дизайн.

Її власний шанс.

— Дякую, професоре.

— Не дякуйте мені.

— Чому?

— Бо роботу виконали ви.

Виходячи з університету, Емма вперше за кілька днів почувалася щасливою.

По-справжньому.

Настільки, що навіть не помітила чорний автомобіль біля тротуару.

Помітила лише тоді, коли хтось назвав її ім'я.

— Еммо.

Вона завмерла.

Ітан стояв біля машини.

Темне пальто.

Біла сорочка.

Знову занадто красивий для власного ж блага.

— Що ви тут робите?

— Чекаю.

— Це очевидно.

— Добре.

— Навіщо?

— Хотів дещо сказати.

— Телефон більше не працює?

— Працює.

— Тоді?

Ітан кілька секунд мовчав.

Наче підбирав слова.

— Я дізнався про виставку.

Емма кліпнула.

— Звідки?

— Університет опублікував список.

— О.

— Вітаю.

І все.

Просто:

"Вітаю."

Без жартів.

Без умов.

Без контракту.

Щиро.

І чомусь саме це змусило її посміхнутися.

— Дякую.

— Ти заслужила.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

Потім зрозуміла, що вперше він не намагався її переконати.

Не тиснув.

Не вмовляв.

Просто приїхав привітати.

І це було...

Небезпечно.

Дуже небезпечно.

Бо що більше вона бачила справжнього Ітана, то важче ставало пам'ятати, чому ця угода була поганою ідеєю.

— До речі, — сказав він.

— Так?

— Мій батько вже знає про тебе.

Усмішка миттєво зникла.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Я ненавиджу продовження після слів "до речі".

— Розумію.

— Що він сказав?

Ітан важко видихнув.

І вперше за весь день його обличчя стало напруженим.

— Він сказав, що хоче переконатися, що ти справжня.

Емма насупилася.

— Що це взагалі означає?

— Якщо чесно?

— Так.

— Я теж не знаю.

І від цього стало ще страшніше.

Того вечора Емма отримала електронний лист.

Від Джонатана Ріда.

Адвоката.

Тема:

"Остаточна версія договору."

Вона дивилася на лист кілька хвилин.

Потім відкрила.

Перша сторінка.

Друга.

Третя.

Четверта.

...

Остання.

Унизу було місце для підпису.

Її підпису.

Емма повільно закрила ноутбук.

Потім знову відкрила.

Потім закрила.

Потім відкрила.

— Я ненавиджу своє життя.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Ітана.

Лише одне речення.

"Я не буду тиснути."

Емма довго дивилася на екран.

Потім прийшло друге повідомлення.

І від нього серце чомусь забилося швидше.

"Я просто сподіваюся, що ти скажеш так."

О другій ночі Емма все ще не спала.

Ноутбук стояв відкритий.

Контракт теж.

Олівія давно заснула.

Мія теж.

Навіть місто за вікном стало тихішим.

А думки — ні.

Вони лише ставали голоснішими.

П'ятдесят тисяч доларів.

Сто днів.

Ітан.

Його родина.

Її майбутнє.

Її мрія.