Розділ 4

Кава мовчала.

Зрадниця.

Ітан сидів навпроти неї спокійно, зібрано, майже нерухомо. Його пальці лежали на столі поруч із чашкою, спина була рівною, погляд — уважним. Він виглядав як людина, яка не просто прийшла поговорити. Він виглядав як людина, яка вже давно все прорахувала.

А це Еммі не подобалося.

Вона не любила, коли її життя хтось прораховував.

Особливо чоловік у дорогому пальті, який з'явився в ньому через випадково розлите вино.

— Отже, — повільно сказала вона. — У вас є пропозиція.

— Так.

— І вона мені не сподобається.

— Спочатку — ні.

— Чудовий початок.

Ітан не усміхнувся, але в його очах промайнуло щось ледь помітне.

— Я хочу, щоб ти вислухала мене до кінця.

— А якщо я піду посередині?

— Ти не підеш.

Емма підняла брови.

— Ви надто впевнені.

— Ти надто цікава.

Вона завмерла.

Не від слів.

Від того, як він їх сказав.

Спокійно.

Просто.

Наче це був факт.

Наче він не зробив їй комплімент, а повідомив погоду на завтра.

Емма взяла чашку обома руками, щоб пальці не видали, як сильно вона розгубилася.

— Продовжуйте, містере Блеквелл.

— Ітан.

— Що?

— Називай мене Ітаном.

— Ми не друзі.

— Після того, що сталося вчора, «містер Блеквелл» звучить надто офіційно.

— Після того, що сталося вчора, я взагалі мала б називати вас «чоловік, якого я облила вином і тепер уникаю до кінця життя».

— Занадто довго.

— Зате точно.

Він ледь нахилив голову.

— Ітан буде простіше.

Емма кілька секунд дивилася на нього.

Потім здалася.

— Добре. Ітане.

Він чомусь на мить затримав на ній погляд.

Так, ніби йому сподобалося, як його ім'я прозвучало з її вуст.

Або їй просто здалося.

Так.

Саме здалося.

— Моєму дідусеві належить контрольний пакет Blackwell Hotels, — почав він. — Формально компанією керує рада директорів і мій батько. Але остаточне рішення щодо наступного генерального директора ухвалює Генрі.

— Ваш дідусь.

— Так.

— Той, який сміявся з того, що я облила вас вином.

— Саме він.

— Мені він подобається.

— Йому ти теж.

Емма скривилася.

— Це звучить небезпечно.

— Так і є.

Вона зробила ковток кави.

Гіркувата.

Міцна.

Дуже дорога.

Але, на жаль, смачна.

— І до чого тут я?

Ітан поглянув у вікно.

На мить його обличчя стало холоднішим.

Ніби він повернувся думками не в це маленьке кафе, а туди, де були скляні офіси, довгі столи, дорогі костюми й люди, які вимірювали цінність людини кількістю підписаних контрактів.

— Рада директорів вважає мене найсильнішим кандидатом.

— Скромно.

— Це не скромність. Це факт.

— Ще краще.

— Але є проблема.

— У вас?

— Так.

Емма поставила чашку на стіл.

— Несподівано.

Він ігнорував її тон.

— Вони вважають, що я занадто холодний. Занадто відсторонений. Занадто зациклений на цифрах і контролі.

— Вибачте, але це звучить правдоподібно.

Ітан подивився на неї.

— Ти завжди перебиваєш?

— Коли інформація очевидна.

— Я помітив.

— Продовжуйте.

Він зробив ковток кави.

— Мій дідусь вважає, що компанії потрібен не просто керівник, який уміє рахувати прибутки. Йому потрібна людина, яка розуміє людей.

Емма мовчала.

Цього разу без жартів.

Бо в цих словах було щось справжнє.

Щось, що не вкладалося в образ Ітана Блеквелла як холодного спадкоємця в дорогому костюмі.

— І ви хочете довести, що розумієте людей?

— Так.

— За допомогою мене?

— Частково.

— О ні.

— Еммо.

— Ні. Я вже відчуваю, що це погана ідея.

— Ти ще не знаєш, яка саме.

— Мені достатньо атмосфери.

Він нахилився трохи ближче.

— Після вчорашньої статті мій дідусь уперше за довгий час побачив мене в ситуації, яку я не контролював.

— Бо я облила вас вином.

— Так.

— Рада бути корисною.

— І йому це сподобалося.

Емма завмерла.

— Йому сподобалося, що вас облили вином?

— Йому сподобалося, що поруч зі мною була людина, яка не боялася сказати щось неідеальне.

Вона не знала, що на це відповісти.

Чомусь стало трохи ніяково.

— Я просто нервувала.

— Можливо.

— Ні, точно.

— І все одно ти говорила чесно.

— Це не завжди перевага.

— Учора була.

Між ними знову повисла пауза.

Невелика.

Але цього разу в ній було щось тепліше.

Емма відвела погляд першою.

— Добре. Допустимо. Ваш дідусь вирішив, що я чарівна хаотична катастрофа.

— Приблизно.

— Гей.

— Ти сама так сказала.

— Я можу. Вам не можна.

Ітан ледь помітно видихнув, ніби стримував сміх.

— Добре.

— Що саме ви хочете?

Його погляд став серйозним.

Дуже серйозним.

— Я хочу, щоб ти продовжила з'являтися поруч зі мною.

Емма кліпнула.

— Перепрошую?

— Публічно.

— Що?

— На заходах. В університеті. Можливо, на кількох родинних зустрічах.

Вона повільно поставила чашку на блюдце.

Дуже обережно.

Бо якщо ще одна рідина сьогодні опиниться на Ітані Блеквеллі, це вже буде не випадковість, а закономірність.

— Ви хочете, щоб я прикидалася вашою дівчиною?

Ітан не відвів погляду.

— Так.

Кілька секунд Емма просто дивилася на нього.

Потім тихо засміялася.

— Ні.

— Ти навіть не вислухала умови.

— Бо це абсурд.

— Це угода.

— Це романтична комедія з поганим сценарієм.

— Можливо, але вона вирішує проблему.

— Чию?

— Нашу.

— Ні-ні-ні. Вашу. Мою проблему створили ваші журналісти, ваша стаття і ваше дуже фотогенічне обличчя.

— Моє обличчя?

— Не чіпляйтеся до деталей.

— Я не чіпляюся. Просто уточнюю.